Усе частіше про Олександра Клименка, котрий родом із Великої Волині (народився на Житомирщині), говорять як про письменника, літературного критика. Раніше ж він більше був відомий як музикант. Про дві мистецькі іпостасі, а також про багато іншого у нинішній розмові із ним.

– Пане Олександре, Ви заявили про себе як музикант. Однак нині усе частіше про Вас говорять ще й як про цікавого прозаїка. Яка грань творчості поки перемагає?

– У моєму розумінні творчість – процес неподільний, а тому мирний, без перегонів. Лише завдяки послідовній праці, яка пропорційно розподіляється між сферами професійного зацікавлення, уможливлюється реалізація творчих задумів: музичних, літературних. Звісно ж, ті пропорції є індивідуальними і залежать від часу, обставин, а головне – від серйозності розуміння тієї справи, якою займаєшся.

– Розкажіть про створення і діяльність Вашого ансамблю сучасної музики «САТ». Які успіхи, досягнення?

– Ансамбль «САТ» створено у 1986 році у Житомирському музичному училищі ім. В.С.Косенка, де я навчався грати на баяні, а мій товариш, нині лауреат міжнародних конкурсів Михайло Стрельніков, – на гітарі. У той час виконання сучасної імпровізаційної музики на народних інструментах суперечило традиційному слухацькому сприйняттю, оскільки подібний камерний склад асоціювався зі стійкою жанровою ідіоматикою. У 1990–1997 роках (період навчання у Київській консерваторії ім. П.І.Чайковського) у «САТ» грав скрипаль-віртуоз, знавець інструментального фольклору Сергій Охрімчук, пізніше – мультиінструменталіст Данило Перцов. Композиторами Сергієм Ярунським, Аллою Загайкевич, Андрієм Карнаком, Данилом Перцовим для ансамблю створено низку творів. «САТ» – учасник міжнародних та всеукраїнських фестивалів аванґардної, джазової, сучасної академічної, імпровізаційної музики. У 2006 році вийшов диск із однойменною назвою «САТ», записаний наприкінці 90-х років разом із С.Охрімчуком. У минулому році разом із композиторкою, авторкою музики до кінофільму Олеся Саніна «Мамай» Аллою Загайкевич, котра поєднує роботу в академічних концертних жанрах та в сучасних мультидисциплінарних проектах, записали диск «САТ & Алла Загайкевич – Зимовий САТ». На черзі – видання нового альбому «Copicat».

– Читаючи Вашу книгу «Supraphon», можна помітити, що її писала людина, котра тонко відчуває музику. Синтез мистецтв, переплетення різних його виявів, схоже, завжди буде актуальним у літературі?

– Взаємопроникнення, синестезія художньої образності дозволяє адекватно часові змальовувати людську психологію, яка еволюціонує і вимагає щораз точніших слів, звуків. Тому синтез, запропонований мистецтвом, насамперед залишатиметься актуальним для людини, яка мислить і відчуває, а відтак – він не втратить своєї важливості й для літератури. Через те, готуючи дизайн книжки «Supraphon», яка вийшла друком у луцькому видавництві «Твердиня» у 2006 році і яка справді пов'язана з музикою, намагався максимально наблизити його до тих вінілових – зокрема, супрафонівських – платівок, що колись великими тиражами з'являлися в універмагах: квадратна книжка, суперобкладинка у формі платівкового конверту, розподіл текстів на дві частини – «side A» та «side B» із бонус-треком наприкінці.

– Ваш творчий талант уже встигли відмітити відомі письменники і літературознавці: М. Слабошпицький, Є. Баран, В. Лис, В. Слапчук. Над чим нині працюєте?

– Людей, яких Ви назвали, я надзвичайно ціную, вони зуміли поєднати високий професіоналізм зі справжньою людською мудрістю і належать до числа літераторів, котрі задають високий тон у сучасному літературному мистецтві. Я щасливий, що отримав можливість спілкуватися з ними... Зараз маю в роботі декілька художніх текстів. Також підготував до друку книжку «Від не-початку і до не-кінця», до якої увійшли літературно-критичні есеї та інтерв'ю, опубліковані упродовж 2008–2012 років.

– Розкажіть про свій найновіший роман «Коростишівський Платонов». Він доводить, що у сучасному жорстокому світі усе ж є шанс на перемогу добра...

– Роман я присвятив батькові – Клименку Іванові Архиповичу, котрий багато чому мене навчив, оскільки був музикантом, художником, писав вірші, читав зі сцени гумористичні твори. Він зумів пояснити, у чому полягає різниця між справжнім мистецтвом і одноденним сурогатом. Усім, що я сьогодні знаю та вмію, завдячую батькові. Книга вийшла друком у київському видавництві «Ярославів Вал» (2010), а у травні нинішнього року була надрукована російською (в авторському перекладі) на батьківщині А. Платонова – у воронезькому товстому журналі «Подъём», публікацію приурочено до цьогорічного Другого Міжнародного Платонівського фестивалю. Роман «Коростишівський Платонов» є освідченням у любові людям, які для мене залишатимуться живими завжди, – Андрієві Платонову, Квітці Цісик, Ернестові Хемінгуею, Сергієві Курьохіну. Услід за Мариною Цвєтаєвою, чиї слова наводить у своєму романі про Марію Башкирцеву Михайло Слабошпицький, міг би повторити: «Я люблю їх шалено, з безумним болем. Вони для мене так само живі, як і я». Щоб осмислити і трансформувати той біль на іншому рівні, треба було написати роман – «Коростишівський Платонов». Дякувати Богові, мені вдалося сказати те, що й хотів сказати... Щодо нашого жорстокого світу, в якому абсолютно все – навіть, якщо на перший погляд здається, ніби це не так – відбувається за нашої участі, можна припустити, що й перемога добра, про яку Ви кажете, неможлива без – знову ж таки – наших зусиль. Відстоюючи свої ідеали, кожен приносить себе у це споконвічне протистояння: примножуючи світло, перешкоджаємо згущанню морока – і навпаки. Начебто, прописні, всім відомі істини, проте засвоєння матеріалу полягає у його багатократному повторенні – з дедалі глибшим зануренням у суть питання.

– Нещодавно Ви стали членом Національної спілки письменників України. Це щось Вам особисто дало у творчому зростанні чи самоствердженні як професійного літератора?

– Один із булгаковських персонажів казав, що у Достоєвського не було письменницького квитка і пропонував прочитати п'ять сторінок з його книги, аби переконатися, що маєте справу з письменником... Належність до творчої спілки засвідчує належність до творчої спілки – тільки це.

– Творча інтеліґенція завжди була будителем в Україні культурних, інтелектуальних змін, рушієм революційних перетворень. Як нині ставитеся до прийняття мовного закону? Які наслідки його впровадження в дію можна очікувати для вітчизняного письменства?

– Політики не мають нічого святого. А ми ніби забули, що вовків, котрі звикли до м'яса, не задовольниш куснем хліба: їм треба забрати у людей усе – мову теж. «Державотворці», загнуздані олігархами, ведуть свій народ до прірви – більшої диявольщини важко уявити. Та, зрештою, нікому не заборониш бронювати собі місце у пеклі... Проте слід і до себе уважніше придивитися. Колись Оноре де Бальзак писав: «Є помилкою думати, що ті, хто верховодять, гірші за нас; вони – наше віддзеркалення». Словом, дзеркало і дійсно криве, але й ми у ньому відображаємося. Хто змушує нас обдурювати одне одного, вимагати хабарі, лити нітрати у полуницю і продавати її дітям втридорога?.. Ми майже втратили людину освічену й інтеліґентну, без неї оплакування людини національної не матиме сенсу – це твердження є взаємооберненим. Те ж саме можна сказати і про вітчизняне письменство.

– Нині усе важче стає дивувати потенційного читача. Якими прийомами мусить бути «озброєний» сучасний письменник, щоб його твори мали успіх?

– Для мене читач починається з освоєння класиків, до яких уже нині можна віднести багатьох із нині живих письменників. Люди, котрі мають ґрунтовний читацький досвід, є, можливо, найбільшим щастям для письменника, бо якраз їм письменник – як це не парадоксально звучить – нічого не винен, оскільки лише перед собою перебуває у боргу (звісно ж, якщо не згадувати імені Господа всує). Підготовлені читачі мають мудрість не чекати від письменника якихось спеціальних прийомів, оскільки, відчуваючи за спиною величезний літературний простір, завжди тримають прекрасні книги під рукою; вони ж першими можуть адекватно оцінити письменницьку працю і подивуватися новим художнім горизонтам та перспективам, наміченим його творчістю. Тому читачеві, який потребує літературних фокусів на кшталт витягання умовного кролика з умовного капелюха, бо звикнув, щоб його розважали, треба над собою серйозно працювати, якщо він прагне дорости до розуміння справжнього мистецького дива, яке й насправді є одним із визначальних критеріїв будь-якого мистецького твору.

– На Вашу думку, в чому українська література має переваги над іншими європейськими літературами?

– Беручи до уваги Євро-2012, відповім так: такі ж самі, як і збірна України перед шведськими, французькими чи англійськими футболістами – вона грає на своїй території.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК