Серію біографічних нарисів про поляків, які в 1939 р. потрапили до радянського полону, продовжує історія Антона Вагнера.    

Антон Вагнер народився 1899 р. у Лодзі в родині кравця Теодора Вагнера (помер у 1918 р.) та домогосподарки Анни Вагнер (приблизно 1875 р. народження). Брат Франц (приблизно 1902 р. народження), чорноробочий, та сестра Анна, у заміжжі Мушинська (приблизно 1910 р. народження), кравчиня, напередодні Другої світової війни проживали в Лодзі.

17 жовтня 1925 р. Антон взяв шлюб з Антоніною Гнатівною (приблизно 1903 р. народження), яка працювала кравчинею.

У квітні 1917 р. він добровільно вступив до польського загону під назвою «Сила збройна». Через хворобу в липні 1918 р. його було переведено в резерв. Уже в кінці 1919 р. військовослужбовця мобілізовано вдруге й зараховано до 9-го уланського полку, який брав участь у боях із Червоною Армією. Проте Антону Вагнеру вдалося уникнути відкритих боїв, оскільки він ніс службу в господарській частині запасного ескадрону, що дислокувався в Дембиці. 1920 р. Антона Вагнера нагороджено знаком «Орлента», 1921 р. йому присвоєно звання плутунового (командира взводу).

До 1924 р. Антон Вагнер служив у 9-му кавалерійському полку Війська Польського. 1924 р. його було переведено в село Дедеркали у прикордонний кавалерійський ескадрон. Згодом військовик отримав звання вахмістра й був переведений у кавалерійську школу підофіцерів у селі Невірків, де 1936 р. йому присвоєно звання хорунжого. Військовослужбовця не раз відзначало військове керівництво: у 1926 р. він отримав «Бронзовий хрест» за добру службу в господарській частині прикордонного загону; у 1938 р. – бронзову медаль за довголітню службу; у 1939 р. – срібну медаль за 20-літню службу у Війську Польському; того ж року – «Срібний хрест» за роботу кооперативу в дивізіоні. Невірків був його останнім місцем служби перед радянською окупацією Західної України, розпочатою 17 вересня 1939 р. У цей день радянські війська захопили в полон усіх військовослужбовців, що перебували в школі підофіцерів. 15 днів полонені перебували в Невіркові, а згодом їх доправили до шепетівського табору. Там 22 жовтня 1939 р. Антона Вагнера звільнили як місцевого жителя. Разом із ним на волю вийшли хорунжий Павло Динат, вахмістр Франц Торч, старший вахмістр Яросинський. У попередньому нарисі ми зазначали, що частині поляків вдалося звільнитися з полону разом із місцевими українцями та білорусами, яких радянське керівництво вирішило відпустити через відсутність умов для утримання великої кількості полонених, до якої радянське командування виявилося не готовим.

Після звільнення з полону Антон Вагнер приїхав до Рівного, де за адресою вулиця Коженьовського, 10 мешкала його дружина. Незважаючи на труднощі з працевлаштуванням, йому вдалося знайти роботу двірника на своїй вулиці. 27 квітня 1940 р. Антон Вагнер отримав радянський паспорт. Нагадаємо, що паспортизація, яка стартувала в Рівненській області 26 лютого 1940 р., окрім обліку населення новоприєднаних територій, мала на меті виявлення осіб із категорії «соціально-небезпечних». Адже чимало поляків, особливо колишніх військовослужбовців, співробітників польської поліції, державних чиновників, перейшли на нелегальне становище, таким чином намагаючись уникнути переслідування радянських силових структур. Навіть після того, як сім’я Вагнерів була офіційно облікована радянськими органами влади, вона не залишала надії виїхати в зону німецької окупації. Стимулом до цього став лист капрала Кульвіцького, який Антон Вагнер отримав у січні 1940 р., та отриманий в кінці березня того ж року лист від Георгія – 15-річного племінника, який напередодні війни гостював у дядька в Рівному. Обоє нелегально перетнули радянсько-німецький кордон, спочатку виїхавши до Львова.

Приводом до арешту Антона Вагнера стала інформація, що потрапила до органів НКВС від налагодженої мережі інформаторів про те, що його звільнили з полону з огляду на надану ним неправдиву інформацію про звання та про те, що, перебуваючи в шепетівському таборі військовополонених, Антон Вагнер був причетний до звільнення з полону генерала Коритовського. Сам в’язень категорично заперечував цей факт, запевняючи слідство, що не є офіцером й особисто не був знайомий із генералом. Арештованому також інкримінували утримання конспіративної квартири з метою нелегального переправляння через кордон польських військовослужбовців. Один зі свідків, що працював лікарем у Межирічі, а після арешту перебував в одній камері з Антоном Вагнером, стверджував, буцімто, за сприяння того до Німеччини виїхали уже згадуваний нами капрал Кульвіцький та ще декілька осіб. Також свідок запевнив, що, виконуючи свій професійний обов’язок, неодноразово лікував місцевих селян, які зазнали тілесних ушкоджень від хорунжого Вагнера. Ці свідчення підтвердив і житель села Невірків В. Полейщук. Останній розповів, що Антон Вагнер був безпосередньо причетний до кривавої розправи над місцевими жителями під час весілля Н. Ярмолюка, яке мало місце 1931 р. Щоб з’ясувати деталі, енкаведисти провели допити 10 свідків цієї події, які підтвердили факт побиття невірківчан загоном уланів під командуванням Антона Вагнера, що в одному випадку закінчився смертю. Зауважимо, що енкаведисти у своєму стилі інтерпретували свідчення очевидців: «…Вагнер, перебуваючи на службі в колишньому польському Корпусі охорони прикордоння у званні хорунжого, знущався над селянами Невіркова, вчиняв дикі погроми, бив останніх до втрати свідомості, були випадки зі смертельним кінцем і важкими пораненнями». Таким чином зі справи випливає, що Антон Вагнер особисто здійснив усі зазначені вище злодіяння. Окрім іншого, у звинувачувальному висновку вказано, що, перебуваючи у в’язничній камері, «Вагнер серед співкамерників проводив обробку про ненадання свідчень на слідстві, переслідуючи мету заплутати й відтермінувати слідство». Насправді в’язень міркував, що таким чином йому вдасться якомога довше протриматися на території Західної України та дочекатися, коли союзники Польщі, Велика Британія і Франція, виступлять на її захист і разом з еміграційним урядом доб’ються відновлення його Батьківщини.

Постановою Особливої наради при НКВС СРСР Вагнера Антона Теодоровича засуджено до восьми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за злочини передбачені ст. 54–10, 53–13 КК УРСР. Свій термін покарання він відбував у «Сєвпєчлазі». Заключенням прокуратури Рівненської області від 22 вересня 1989 р. Антон Вагнер потрапив під дію ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 1930–1940-х і на початку 1950-х рр.»

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.