Цей біографічний нарис останній у циклі статей про поляків – солдатів Війська Польського, які напередодні німецько-польської війни, розпочатої 1 вересня 1939 р., були призвані на військову службу чи перебували серед кадрового складу армії, а згодом потрапили до полону країн-агресорів: Німеччини чи СРСР.  

Станіслав Гумницький народився у Варшаві 1910 р., де напередодні воєнного лихоліття мешкав за адресою вулиця Льондова, 5/58 разом зі своєю дружиною Христиною Романівною (приблизно 1912 р. народження). Його батько, Вікентій Адольфович Гумницький (приблизно 1874 р. народження), до початку Другої світової війни працював учителем хімії Варшавського комерційного училища та проживав на вулиці Проста, 12. Про матір Станіслава відомості відсутні. Наявна інформація, що у Варшаві на вулиці Ясна, 24 мешкала його сестра Марія (у заміжжі мала прізвище Буйно, приблизно 1912 р. народження).

1928 р. хлопець закінчив восьмикласну гімназію. Того ж року розпочалася його військова служба. Він добровільно вступив до лав польської армії. Як пояснював сам Станіслав Гумницький, таке рішення він прийняв для того, щоб після служби без перерв продовжити навчання, оскільки, за його підрахунками, після завершення другого курсу вищого навчального закладу його призвали б на строкову службу. Таким чином, період із липня 1928 р. до вересня 1929 р. Станіслав провів у Війську Польському у званні підпоручика. Під час служби він дев’ять місяців навчався у школі підхорунжих і після її завершення отримав відповідне звання. Врешті Станіслав здобув і вищу освіту – 1935 р. закінчив агрономічне відділення Головної сільськогосподарської школи у Варшаві. Після завершення навчання молодий фахівець працював у приватній фірмі «Пелікан» калькулятором цін.

У серпні 1939 р. як поручик резерву Станіслав Гумницький був мобілізований на час військових дій. Його служба проходила у військовому арсеналі в Бресті. У Рівне, очевидно, він потрапив після евакуації військової частини. Відомо, що чимало державних установ, зокрема суд і прокуратура з Бреста, було евакуйовано саме до Рівного.

18 вересня 1939 р. Станіслав Гумницький потрапив у полон до одного із підрозділів Червоної армії. Однак на відміну від тисяч польських вояків, яких роззброїли та доправили до приймальних пунктів військовополонених, він потрапив у рівненську в’язницю. На жаль, у слідчій справі відсутнє фото Станіслава Вікентійовича. У графі «Зовнішній опис» вказано: високого зросту, колір обличчя рожевий, волосся русяве, очі голубі, ніс прямий.

Звісно, не варто порівнювати умови утримання в радянській неволі, бо і військовополонені, і в’язні потерпали від недоїдання, страшних антисанітарних умов тощо. Проте зазначимо, що в табірних пунктах вони хоча б мали можливість дихати свіжим повітрям і вільно пересуватися в межах табору. Щодо в’язнів, то ті перебували у вщент переповнених камерах, не маючи можливості розім’яти кінцівок. Вони здебільшого знаходилися в положенні сидячи чи лежачи на матрацах набитих гнилою соломою і страждали від нашестя вошей, корости та інших захворювань, спричинених антисанітарією. Можна лише здогадуватися, який сморід був у брудних приміщеннях, заповнених немитими протягом багатьох місяців тілами. Фізіологічні відмінності між в’язнями чоловіками та жінками взагалі ніхто не брав до уваги.

Нагадаємо, що 26 жовтня 1939 р. війська 5-ї армії отримали наказ № 111/014, згідно з яким, за домовленістю з німецьким командуванням, нарком оборони СРСР маршал Климент Ворошилов затвердив правила обміну польських військовополонених. Відповідно до пунктів наказу з радянського боку обміну підлягав контингент, Батьківщина або місце постійного проживання якого були на території, що увійшла до сфери впливу Німеччини, і навпаки – німецька сторона передавала полонених – вихідців із Західної України. Таким чином, Станіслав Гумницький мав би потрапити до числа полонених, що підлягали обміну, проте в цей час він перебував у казематах НКВС.

У в’язниці без будь-яких слідчих дій військовик перебував майже три місяці. Зазначимо, що його анкету датовано 13 грудня 1939 р. А ще через 10 днів він потрапив на перший і останній допит у його справі. Єдине звинувачення, висунуте слідчим НКВС Станіславові Гумницькому, – служба в польській армії та підтримка «буржуазного устрою в Польщі». В’язень повністю погодився з нав’язаними йому безглуздими «злочинами». Можливо, саме цей факт вплинув на слідчого слідчастини УНКВС Бінда. У підписаній ним постанові, датованій 16 січня 1940 р., зазначено: «Контрреволюційної та антирадянської діяльності з боку Гумницького С. В. слідством не виявлено…» і тому «Гумницького С. В. з-під варти негайно звільнити». 24 січня 1940 р. в’язня було звільнено. Однак навряд чи на цьому закінчилися його поневіряння. Він був далеко від дому, без грошей, захоплений у полон восени в осінньому вбранні, вийшов на волю взимку та ще й, мабуть, добряче обібраний знахабнілими червоноармійцями. А найстрашнішим було те, що він потрапив у державу, де людина була найменшою цінністю, а її життя не вартувало нічого. На сьогодні, подальша доля Станіслава Вікентійовича Гумницького залишається для нас невідомою.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.