Наш черговий нарис у рамках циклу «Учасники польського підпілля 1939–1941 рр.» висвітлює частину життєвого шляху Леона Коваля, члена антирадянської польської організації Союз збройної боротьби – 2 в Луцьку.    

Леон Коваль народився 1909 р. у Корці Рівненського повіту в родині дрібного поштового службовця Теодора Коваля. 1914 р. його батька по службі перевели в Житомир, куди він переїхав разом зі своєю родиною. 1917 р. Теодор Коваль помер від туберкульозу легень. Матір Леона, Марія Коваль (приблизно 1892 р. народження), вийшла заміж вдруге. Оскільки стосунки хлопця з вітчимом були напруженими, він прийняв рішення переїхати жити до бабусі в Корець. Переїзду сприяло й бажання Леона вступити на навчання до Луцької духовної семінарії. Перетнувши нелегально радянсько-польський кордон, із допомогою провідника Леон і ще троє підлітків потрапили на територію Польщі. Однак Леону відмовили у вступі до семінарії через його юний вік, направивши на навчання в Кременецьку гімназію. На території УРСР залишилися мати Леона та його менший брат Анатоль (приблизно 1916 р. народження), електромеханік за професією. Очевидно, після закінчення гімназії хлопець відмовився від своєї мрії стати священиком. Відомо, що за освітою він був агрономом. Протягом 1932–1933 рр. Леон перебував на строковій військовій службі у званні рядового.

1937 р. Леон Коваль отримав призначення в повітовий земельний відділ на посаду агронома. У Луцьку Леон проживав на вулиці Монополевій, 19 разом зі своєю дружиною Марією-Регіною Фадеївною (приблизно 1909 р. народження), учителькою школи № 2, та донькою Іреною-Лідією (1936 р. народження). У квітні 1937 р. Леон Коваль став секретарем Союзу волинської селянської молоді. Союз мав на меті підняття культурного рівня молоді на селі та здійснення навчання веденню сільського господарства. Організація об’єднувала молодь різної національної приналежності: українців, поляків, чехів. Керівником організації був Казимир Банах, учитель так званого Народного університету в Рожищі Ковельського повіту. Зазначимо, що ця організація отримувала фінансування від Міністерства землеробства та з бюджету Волинського воєводства. Відомо, що її діяльністю опікувався сам воєвода Генрик Юзевський. Загалом Союз нараховував близько 8–9 тис. осіб (найбільше його членів було в Кременецькому повіті – 800, Сарненському – 600 та Дубенському – 500).

За словами Леона Коваля, після захоплення східних воєводств Польщі Червоною армією 17 вересня 1939 р. він, як патріот своєї держави, був украй незадоволений встановленням радянської влади.

У січні 1940 р. на його квартиру прибули Зигмунд Румель та Піюс Залеський – близькі знайомі Леона за діяльністю в союзі. Вони направлялися до Варшави для встановлення контактів із представниками польського уряду та відомими політичними діячами, які, на думку молоді, мали б очолити антирадянський рух опору і дати вказівки щодо налагодження підпілля в радянській зоні окупації. На той час Леон перебував серед ініціативної молоді, яка прагнула прислужитися своїй Вітчизні й розпочати боротьбу за її відновлення. Однак спроба молодих патріотів не увінчалася успіхом. Відморозивши кінцівки, вони повернулися до Леона Коваля в Луцьк, де впродовж місяця Піюс Залеський перебував на лікуванні.

У кінці січня до Луцька приїхала ще одна активістка союзу – Яніна Сулковська. Дівчина привезла Леону «відозву» польського еміграційного уряду у Франції, що закликала поляків не впадати у відчай, оскільки політики роблять усе можливе для відновлення Польщі. Десять таких листівок Яніна Сулковська залишили Леону Ковалю для розповсюдження серед жителів Луцька. Боячись переслідування з боку радянських карально-репресивних органів, чоловік знищив частину отриманих листівок, інші він заховав у резинову ляльку своєї доньки і згодом віддав Піюсу Залеському, коли той повертався з Луцька в Рівне до свого брата.

Під час другого візиту Яніни Сулковської до Луцька, що відбувся 7–8 березня, Леон Коваль дізнався, що на Волинь із Варшави прибули троє осіб, які мають завдання створити підпільну організацію з метою підготовки збройного повстання для повалення окупаційного режиму. Тоді ж дівчина запропонувала Леону вступити до лав цієї організації. Давши згоду, той отримав завдання здійснювати вербування нових членів із числа надійних осіб. Яніна Сулковська повідомила, що в Луцьку керівником організації є Можецький, бухгалтер, який мешкав на вулиці Офіцерській, 10. Зустрівшись наступного дня з Можецьким, Леон Коваль дав обіцянку виконувати всі завдання, поставлені керівником. Отримавши рекомендацію від Терези Траутман, яка була рідною сестрою його дружини, Леон Коваль завербував колишню представницю Червоного хреста Софію Бунімович, давши їй завдання підібрати в Луцьку кілька конспіративних квартир для прийому членів організації з інших міст.

Після встановлення радянської влади Леон Коваль працював у карантинній інспекції при Волинському обласному земельному відділі. Однак сімейні обставини змусили його переїхати до Дубна й просити керівництво земельного відділу Рівненської області про отримання там посади. Із цією метою 22 березня Леон їздив до Рівного. Скориставшись нагодою, він відвідав Піюса Залеського та Антона Гермашевського – колишнього члена Союзу селянської молоді та активіста, що згодом став об’єднавчою ланкою між Тадеушом Маєвським та молодіжною організацією в Дубні. Вони повідомили, що чекають звісток із Варшави, куди знову відправився Зигмунд Румель. Леон Коваль повернувся з Рівного, у той же день його арештував Дубенський райвідділ НКВС і доправив у в’язницю в Дубні. На слідстві, що тривало більше п’яти місяців, Леон не заперечував своєї причетності до польського руху опору. Його свідчення повністю підтвердили й інші підпільники, які на той час також перебували у застінках НКВС: Тереза Траутман, Яніна Сулковська й Піюс Залеський. Постановою Особливої наради при НКВС від 29 березня 1941 р., котру в’язень чекав сім місяців, за ст. 54–2, 54–11 КК УРСР його засуджено до восьми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін ув’язнення Леон Коваль відбував у «Сєвпєчлазі». Заключенням прокуратури Рівненської області він потрапив під дію ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи щодо встановлення справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х рр.» Подальша доля Леона Коваля та його родини нам не відома.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.