Унаслідок переслідувань римо-католицької Церкви та польського населення зі 170 костелів, що знаходилися на території Волині до початку Другої світової війни, на початок 60-х рр. ХХ ст. не залишилося ні одного, який би діяв.

Римо-католики Рівненщини були вимушені для участі у святій месі їздити за 100–200 км до Полонного, Кременця та Львова, єдиних міст Західної України, де тоді діяли костели. Світове релігійне життя зрушилося з місця 16 жовтня 1978 р., коли папський престол посів Ян Павло ІІ. За часів перебудови та наступного розпаду радянської імперії активізувалося також суспільно-релігійне життя серед католиків Рівного.

Під кінець 80-х рр. ХХ ст. в Рівному почала формуватися парафіяльна рада, так звана двадцятка. Велику роль в організації громади відіграли візити й богослужіння в Рівному ксьондза Антонія Андрущишина. До парафіяльної ради увійшли подружжя Хелени та Юліуша Багінських, Анелі й Вацлава Букляревичів, Валентини і Мирослава Лукомських, а також Гелена Лещова, Леонард Маркевич, Анна Пухальська, Ядвіга Білецька та інші. Парафіяни складали листи-звернення до уряду в Москві, Києві, до чиновників у Рівному з вимогою повернути вірянам їхню власність, тобто рівненські костели, зокрема колишній парафіяльний Народження Пресвятої Діви Марії і Святого Антонія Падуанського, а також колишній гарнізонний храм. Прохання вірян почули не одразу. Доводилося Мирославу Лукомському, Вацлаву Букляревичу (нині покійним), Леонарду Маркевичу та Юзефу Кулаковському разом з ініціативною групою оббивати пороги державних установ і продовжувати писати листи в різні інстанції.

Першим приміщенням, наданим для потреб новопосталої римо-католицької парафії в Рівному, був Будинок учителя. Правити службу в ньому дозволялось у неділю, спочатку римо-католикам, а після них протестантам. Так продовжувалось близько двох років. Спочатку чисельність парафіян була дуже невеликою, заледве 30–50 осіб. Першим головою парафіяльної ради обрали Леонарда Маркевича. Службу Божу приїжджали правити Антоній Андрущишин, Станіслав Широкорадюк та інші священики. В 1990 р. громада дочекалася повернення колишнього гарнізонного костелу Святих Петра і Павла, який складався з двоповерхової спортивної зали та прибудованої майстерні. Після довгих років перерви Різдво 1990 р. святкували в костелі!

На початку січня 1991 р. парафію під постійну опіку прийняв ксьондз Владислав Чайка. Спочатку влада повернула частину приміщення, і богослужіння відбувалися або на першому, або на другому поверсі. Напередодні серпневих подій у Москві 1991 р. парафіяни отримали спільний дозвіл від місцевої та військової влади на використання приміщень костелу. Повністю влада звільнила костел 1 жовтня 1991 р. У той день у звільнених приміщеннях провели службу Божу за участі представників обласної та міської влади, а також командира Рівненського військового гарнізону. 27 жовтня Рафаїл Керницький, єпископ львівський, освятив костел. Прибудову до костелу парафіянам віддали в червні 1992 р. Наступним головою парафіяльної ради обрали Мирослава Лукомського, який керував нею до кінця свого відданого Церкві життя. Ксьондз Владислав Чайка й парафіяни самовіддано взялися відновлювати костел, а роботи було дуже багато. Владислав Чайка організував матеріальну допомогу з Янова Любельського та інших міст Польщі. Дякуючи його натхненній, самовідданій і багаторічній праці, парафія зросла й костел Святих Петра і Павла та Божого Милосердя, а також прилегла територія з парафіяльним будинком набули сучасного вигляду.

У липні 1991 р. парафіяни Рівного та декілька осіб зі Здолбунова оголосили голодування під костелом Святого Антонія з вимогою повернути храм відповідно до вимог чинного законодавства. До костелу Святого Антонія від храму Святих Петра і Павла рушила процесія парафіян із великим залізним хрестом. Його встановили біля костелу. Там тоді відбувалися щоденні служби Божі. Мешканці Рівного підтримували вимогу повернення храму, підходили, розпитували про те, що діється, парафіяни майже постійно перебували під костелом і своєю присутністю підтримували учасників голодування. Були, як згадують очевидці, і спроби провокацій зі сторони одного з колишніх комсомольських діячів. Із початком путчу в Москві, 19 серпня 1991 р., парафіяни припинили голодування.

Від моменту проголошення незалежності України життя римо-католицької громади Рівного поступово змінилося в кращу сторону. Парафіянами храму є не тільки поляки, а й українці, росіяни та інші представники багатонаціональної України. Рівненська парафія Святих Петра і Павла та Милосердя Божого власними прагненнями та досягненнями посідає своє місце у християнській спільноті України. Вдячність Богу, любов до ближнього, милосердя, надія на майбутнє допомагають будувати новий костел в Рівному, впевнено дивитися в майбутнє та пам’ятати історію рідної парафії.

Вацлав БУКЛЯРЕВИЧ, Рівне
Фото надав автор

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: