Рівно десять років тому прихід у літературу Любка Дереша, юнака із невеличкого містечка Пустомити, що під Львовом, викликав справжній фурор. Його дебютний опублікований роман «Культ» масово читали українці усіх вікових категорій. Вітчизняна критика називала Любка Дереша українським Пєлєвіном, Ніцше і навіть Борхесом! Були й такі, котрі не вірили у подальший літературний успіх юнака. Пройшло десять років, а Любко Дереш продовжує видавати свої романи, які продовжують читати не лише українці. Сьогодні Любко Дереш – гість «Волинського Монітора».
– Як нині оцінюєтете свій неймовірно ранній як на прозаїка вік? Перші романи «Культ» і «Поклоніння ящірці» були написані юнаком, котрому ще й паспорта не видали...
– Із кожним роком поняття неймовірного переглядаються. У той же час, коли дебютував я, у світі мали значний успіх роман «Ерагон» Крістофера Паоліні, еротична автобіографія Мелісси Паранелло, Ксенія Букша зі своїми гротесками в Росії теж була на висоті... Безумовно, це якась нова віха нашого часу – коли такі юні люди раптом отримують можливість говорити до великих аудиторій. Вони дуже вразливі в своєму положенні. Який досвід може мати підліток? Чи можна сподіватися на якусь літературну цінність таких творів? Однак, якщо з'явилися ці молоді люди, і разом з ними їхні твори, значить, певний сенс у цьому є.
– Стрімкий літературний дебют. Деякі критики навіть говорили, що не може юнак писати романи, причому на довершеному рівні, із виписаними сюжетними лініями. Спочатку навіть говорили, що Любко Дереш – це літературний псевдонім когось із маститих літераторів...
– Боюсь, про довершеність романів це був чийсь поганий жарт. Мої книги мають свій шарм і окремими місцями заворожують часом мене самого, але досконалими їх назвати важко. Загалом я є противником концепції автора і не вважаю, що слава за написання книги належить письменникові. У ранньому Середньовіччі, як ви знаєте, автори мотетів і мес залишали свої твори анонімними. Та й навіщо підписувати, якщо зрозуміло, хто є справжнім Творцем, а хто – тільки рукою, яка записала? Тому, є у мене така підозра, що Любко Дереш – це дійсно псевдонім одного дуже маститого літератора, а я виконую при ньому роль довіреної особи.
– Хто є Вашими літературними вчителями?
– Мені багато дав Курт Воннеґут, показавши зразок простоти письма. Структурі й драматизму я вчився у Стівена Кінґа, у нього є підручник для молодих авторів «Як писати книги» і там багато сказано про основи письма. А крім того, був Джон Стейнбек зі своїм опуклим описуванням людей і речей, був Андрухович з його свободою мови і Іздрик зі своєю вигадливістю. Нині шукаю правди у класиці.
– Вам прорікали швидке згасання. Наче вичерпаєтеся одним-двома творами і втратите інтерес до літератури. Проте романи «Архе», «Намір!», «Трохи пітьми», «Голова Якова» продемонстрували недолугість подібних передбачень. Над чим нині працюєте?
– Нині працюю над збіркою оповідань, також маю в планах завершити книгу для дітей про Ганю Грак. Це буде продовження пригод Гані Грак, на цей раз – у формі роману. Щодо вичерпування письменника, то я вірю, що ідеї приходять нам від істинного Творця речей.
– Ваші книги активно перекладаються і видаються у Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Сербії... Популярність у Європі засвідчує, що наша література таки чогось варта і є конкурентоздатною на світовому книжковому ринку?
– Популярність особисто моєї літератури в Європі не настільки велика, як прагне цього моє ненаситне еґо. Що ж до української літератури загалом, то в особі Андруховича, Забужко, Жадана вона потроху торує шлях у Європу. Однак світова популярність – це шорт-листи «Букера» і «Нью-Йорк Таймс», це підкорення «Amazon.com» і армії англомовних прихильників, які за власним бажанням вчать українську мову, тому що на цій мові написані ці твори, і перекладають статті у «Вікіпедії» про українську літературу. Зараз світова популярність – це вихід в англомовний космос, тому що світ розмовляє англійською.
– На одному із телевізійних каналів Ви вели програму «Книжкова полиця», тож сучлітпроцес знаєте як ізсередини, так і намагалися його аналізувати ззовні. Які проблеми в нас найголовніші? Більшість наголошують на слабкій підтримці української книги з боку влади...
– Книговидавцям годі надіятися на допомогу влади. Можливо, в новому Золотому віці це й стане дійсністю, але не зараз. Є процес, який відбувається на письменницькому фронті, а є процес, який відбувається між книгою і читачем. До першого процесу мати якісь закиди безглуздо – можна тільки побажати, аби українські літератори навчилися тримати руку на пульсі дня. Що ж до книговидавців, то хочеться тричі вклонитися їм до ніг за нелегку справу, і залитися сльозами, молячи про вкладення грошей у дизайн книг. В Україні є стільки блискучих зразків поліграфії, однак більшість книг, в тому числі і моїх, в силу жорстких уявлень видавців про закони маркетингу, мають потворний вигляд. Часом їх просто хочеться спалити, як гніздо змій. Відтак, актуальних задач в укрсучліті три: революція свідомості за допомогою Інтернету, переймання більш гнучких і розумних маркетингових моделей видавцями, безкомпромісно якісний дизайн.
– Ваш швидкий успіх у творчості засвідчує, що для успішної літературної кар'єри не завжди потрібні гроші, їх можна заробляти і самим написанням книжок? Чи в Україні це вдається поки одиницям?
– Я не вірю в маркетинг, я вірю в Провидіння. Однак, наприклад, письменник Андрій Кокотюха, здається, вірить саме в маркетинг, і в нього чималий успіх. Його книги подаються добре, він – знаний автор бестселерів. В основі кожного успіху лежить якась інтимна історія. Андрій Курков надсилав рукописи десяткам видавців, перш ніж стати автором «Penguin Books». Андрухович був патріархом і гласом пост-модерну, Забужко писала тільки правду і нічого крім правди, Жадан мав тітку-поетесу, Іздрик займався самвидавом і так далі. Я думаю, Той, хто є справжнім Літератором, дивиться на наші старання, і якщо ми задовольняємо Його, нам дається.
– Ви не пішли навчатися на філологію, обравши економічний факультет. Отже, ще шукаєте себе і, можливо, література набридне, підете у бізнес?
– Дасть Бог, не набридне, і вбережи мене, Боже, від комерції!
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК,
фото Ксенії ДЕРЕШ
