Пропонуємо нашим Читачам останній фрагмент спогадів Зигмунта Вірпші. Він присвячений батьку автора, Ольгерду Вірпші: саме завдяки пошукам інформації про нього нам вдалося в лютому минулого року зв’язатися із професором Зигмунтом Вірпшою, який зараз проживає у Варшаві.
Мій батько, Ольгерд Вірпша, народився в 1886 р. у Бобруйську (тепер Білорусь) у сім’ї Домініка та Казимири (дівоче прізвище – Борковська) Вірпшів. Він був одним із дванадцяти дітей, тому вдома завжди було багато молоді – братів і сестер. У призовному віці його забрали до війська, служив у місті Коканді в Узбекистані. Там він познайомився і заручився з місцевою полькою. Її адресу та прізвище я загубив у воєнному лихолітті.
Після Першої світової війни батько оселився в Рівному на Волині. У Рівному (або в Житині) він познайомився з Валентиною Забєлло, дочкою Вікторії Борковської й Адама Забєлло, герба Топор-Забєлло. У Валентини з Ольгердом передчасно (відповідно до свідоцтва про шлюб) з’явився на світ син Зигмунт, тобто я. Народився я 25 грудня 1927 р., а в метриці записали 25 травня 1928 р. Мабуть, не обійшлося без скандалу.
Наступні діти, Єжи та Ірена, народилися із трирічним інтервалом. Ольгерд Вірпша впевненою рукою керував магазинами. Його поважали місцеві купці. Домом займалася дружина Валентина. У вільний час Ольгерд зустрічався зі знайомими й родичами, часом грав у бридж у салоні. В магазині «Горинь» у Рівному він царював за прилавком у конторі. Навколо магазину крутилися до п’яти осіб, а в конторі – до восьми. Серед тих, хто мені запам’ятався, були брати Наумовичі (вони проживали й померли після війни в Радомі), Зофія Віновська (зведена двоюрідна сестра), Рита (вона була потім із нами в Сибіру), Льоня (ходив уночі на Горинь ловити сомів), Микола (був сторожем у продуктовому магазині на Коперника), Зофія Борковська та інші, кого не пам’ятаю.
Під час відвідувань «Горині» мені частенько давали гратися різнокольоровими і різної фактури пробниками покрівельного руберойду. Біля магазину я проходив завжди, коли йшов до бібліотеки.
Остання наша зустріч із батьком перед війною, яку я пам’ятаю, відбулася в Рівному, на вулиці Ягеллонській, у вересні 1939 р., коли він ішов до війська. Наступного разу ми зустрілися після його повернення з таборів, у 1943 р., у місті Булаєво. Батько затримався там на кілька тижнів – на стільки часу, скільки було потрібно, аби спакуватися і роздобути квитки. З Булаєво ми їхали до Ташкента вп’ятьох. Із нами – Надя Завістовська та її син Вацек. Пересадка була в Новосибірську. Пам’ятаю величезну бетонну споруду з великими сходами, на яких було повно пасажирів. Під час пересадки в Наді вкрали найцінніший клунок, вона потім мала через це претензії до батька. У вагоні потяга я вмостився відпочити на верхній багажній полиці, заснув і впав униз головою, втратив свідомість. Ймовірно, в мене була тріщина в черепі, слід по ній залишився донині.
Через Барнаул, Алма-Ату, Джамбул і Чимкент ми доїхали до Ташкента. У Ташкенті батько пішов з’ясувати ситуацію, а я – дістати трохи хліба. Кіоск, у якому продавали хліб, взяв у облогу натовп у кількасот осіб (думаю, серед них було чимало шпани), який розмірено пхався до входу. Я намагався протиснутися, але мені не вдалося влізти далі, ніж на метр від краю натовпу, натомість я відчував злодійські руки, які мене обмацували. Я не боявся, що щось украдуть, адже в мене нічого не було, крім зашмарканої хустинки для носа. Проте я помилявся: після того, як вибрався з юрби, виявилося, що мою куртку широко розрізали в місці, де знаходилася брудна хустинка. Після повернення батька й обговорення ситуації ми роз’їхалися: батько до Бузулука, де був пункт збору Армії Андерса, а ми до Джамбула, де не було такої тисняви.
У Бузулуці Ольгерд Вірпша захворів на плямистий тиф. Його непритомного перевезли до Тегерану. Після одужання він через Ліван і Палестину дістався до Англії, де його демобілізували. В 1947 р. батько повернувся до Польщі, до Вроцлава, де на вулиці Розбрат на нього чекала приготована квартира – три кімнати й кухня. У цьому помешканні зупинився і я, а потім і решта родичів із Радома. Ольгерд почав працювати на міській бойні у Вроцлаві касиром. Біля бойні була вільна ділянка, ми там зробили город і посадили гарбузи. Вони вродили напрочуд гарно, і на осінь ми навезли додому цілу вантажівку гарбузів.
Вроцлав. Після повернення з Казахстану.
Після кількох років роботи Ольгерд випадково помилився в обрахунках і заплатив набагато більше, ніж належало. Тоді він пішов із роботи. Трохи працював на городі.
Я закінчив навчання й почав працювати в Інституті пластмас у Варшаві. У перший період 10 % своєї зарплатні віддавав батькам. Брав батька на спільні поїздки на озера, зокрема на каяки і рибалку. Разом ми плавали по Крутині.
Близько 1960 р. Ольгерд захворів на рак підшлункової залози. Лікарі сказали, що пухлина неоперабельна, а хворому залишилося жити три місяці. За порадою одного ветеринара ми давали татові відвар із березової губки. Я ходив за цими губками до напіводзьких лісів, і від того, що носив важкі тягарі, в мене виникла плоскостопість. Батько прожив ще майже рік і помер у 1961 р. Похований він у Вроцлаві на парафіяльному кладовищі Святого Лаврентія на вулиці Буйвіда, поряд з іншими родичами.
З’їзд родини після смерті Ольгерда Вірпші. Вроцлав. 1961 р.
Зигмунт ВІРПША
Фото із сімейного архіву Зигмунта Вірпші
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 1: ВОЛИНЬ
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 2: СИБІР – ПІВНІЧНИЙ КАЗАХСТАН
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 3: ПІВДЕННИЙ КАЗАХСТАН
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР І КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 4: ПОВЕРНЕННЯ ДО ПОЛЬЩІ