Після закінчення його вистав ніколи ані режисер, ані актори не виходять до глядачів. Те, що спектакль Лешека Мондзіка в Луцьку не мав такого логічного для багатьох поціновувачів театрального мистецтва завершення, мабуть, викликало у глядачів запитання: «Що це було»?

У суботу, 1 грудня, в кафедральному костелі Святих Петра і Павла в Луцьку актори театру «Scena Plastyczna KUL» виступили зі спектаклем «Борозна», режисером і сценографом якого, а також виконавцем головної ролі, є Лешек Мондзік.

Про цей спектакль говорять, що він впливає на стан людини, що він екзистенціальний, що говорить про хресну дорогу, що має нетипову структуру. Режисер, натомість, вважає, що бажаючи інтерпретувати спектакль, пробуючи його інтелектуалізувати, ми віддаляємося від правди.

– Спектакль, радше, спрямований на емоцію, ніж на якийсь інтелектуальний аналіз. У ньому потрібно знайти себе, а не бути тільки спостерігачем. Цей спектакль не потребує акторської гри. Він є певним станом переживань, які ми в собі звільняємо. Цей наш діалог автентичний, – говорить Лешек Мондзік.

Ціла драма відбувається без слів. Режисер, як головний у спектаклі, ввозить на візку і скидає на землю паперові кокони. Спрямовує на них струмені зерна. З коконів з'являються чотири особи, котрим Творець допомагає пробитися через перепони і пройти по наповненій водою борозні. Постаті по черзі зникають за завісою. Потім, услід за ними, без найменших перешкод проходить одягнена у біле вбрання дитина, яка сідає з ними за одним столом.

Фабула спектаклю – це Хресна дорога людини та її мандрівка у часі, показані за короткий час. Саме час, на думку режисера, є героєм цього спектаклю. Він народжується з кокона, від якого розпочинається відлік часу нашого життя, процес, який нас повільно забирає. Спектакль, незважаючи на напругу, не показує трагедії людини, яка стає безсилою у боротьбі з часом. Дає нам зрозуміти, що людина носить у собі якусь таємницю і ніщо в нашому житті не робиться випадково. Це момент, коли на сцені з'являється диво – білий ангел у вигляді дитини, яка є символом чистоти, невинності і віри. Апогеєм спектаклю є цілковита тиша у глядацькій залі і, може, певний «недобір», який ще довго супроводжує глядачів.

Януш Бухоскі, один з акторів, котрі зіграли в «Борозні», говорить, що йому ця вистава дозволила поглянути на себе, на своє життя зі сторони, він навчився відокремлювати своє «Я» заради мистецтва, роздумів про своє життя, пошуків себе і власного місця у просторі. На його думку, після спектаклю глядач залишається з образом, яким спектакль закінчився, і повинен переосмислити усе самостійно.

«Scena Plastyczna KUL» виступає із цим спектаклем вже кілька років. «Борозну», зазвичай, показують у святинях. З'явилася вистава також у святині – в Казімєжі Дольному. Її показували також у театральних залах і на класичних сценах. «Але цей спектакль найкраще себе почуває у святині. Просто природність глядачів дає передчуття, яке веде нас до сакруму, адже ніщо так сильно в архітектурі цього не передасть, як святиня,» - говорить Лешек Мондзік.

Спектакль гостював уже в Литві, Німеччині, Чехії, Перу. В Україні його показували в Дрогобичі та Львові. Режисером і автором сценарію є Лешек Мондзік. «Копальнею», з якої режисер, як сам говорить, черпає, є Люблінський католицький університет. Саме молодь, яка навчається тут, грає в театрі. Із цим навчальним закладом режисер пов'язаний уже понад 40 років. Актори, котрі грають у «Борозні», змінюються. Автором музики, що супроводжує виставу, є естонський композитор, видатний сакральний митець Арво Парт.

Режисер позитивно оцінює українського глядача, вважаючи, що він ще не заражений хворобою комерціалізації, матеріалізації.

– Просто я відчуваю тут таку глядацьку залу, яка швидше входить в нашу матерію, в експресію і драму, яку ми хочемо продемонструвати. Є щось швидше в контакті. Це допомагає і дає віру в те, що є сенс, щоб спектакль існував надалі.

Лешек Мондзік

Коли ми сказали режисерові, що глядачі після завершення спектаклю не виходили, сиділи в цілковитій тиші, бо очікували на те, що режисер і актори вийдуть до них, Лешек Мондзік відповів:

– Цей спектакль викликає таку потребу, щоб самому хотіти більше побачити, але в собі. Ми його, в певному моменті, переносимо на вразливість і на уяву глядача. Ніколи у нас актори не виходять на аплодисменти, щоб не зруйнувати настрою і напруги, яка вибудовувалася впродовж усього спектаклю.

Наталя ДЕНИСЮК