«У той час, коли тисячі поляків рятують безцінне людське життя і допомагають воєнним біженцям з України, ми також стараємося на території цієї країни, на яку напала Росія, підтримувати збереження матеріальної культурної спадщини», – пише Дорота Янішевська-Якуб’як, директорка Інституту «Полоніка».

Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка» створений відносно недавно; Його заснував у 2017 р. міністр культури і культурної спадщини РП. Організація продовжує діяльність, яку із середини 90-х рр. ХХ ст. у міністерстві вели, зокрема, департамент у справах польської культурної спадщини за кордоном та грантові програми, які забезпечували фінансування різних проєктів. Головним чином це реставраційні, а також популяризаторські, дослідницькі та інвентаризаційні проєкти. В останні роки ця діяльність стала набагато ширшою, адже Інститут «Полоніка» розпоряджається власними коштами, наданими з державного бюджету. До цього часу найбільше проєктів ми реалізували на території України, цим пояснюється наша сьогоднішня участь у роботах, пов’язаних з охороною спільної культурної спадщини на території цієї країни.

Ми усвідомлюємо, що знання про пам’ятки історії, розташовані на колишніх східних територіях Речі Посполитої, не загальновідомі. Хоча всі знають, якими важливими осередками були, наприклад, Львів чи Вільнюс, ці знання дуже поверхневі, вони часто стосуються радше історій переселенців, ніж матеріальної спадщини, яка там залишилася. Тим часом у випадку України таких пам’яток є так багато, що я не наважилася би назвати конкретну їх кількість, побоюючись її недооцінити.

Коли я дивлюся на центр такого міста як Львів, внесеного у Список світової спадщини ЮНЕСКО, то бачу єдиний організм, який нараховує (разом з охоронною зоною) 3 тис. гектарів пам’яток. Це найрізноманітніші об’єкти: кам’яниці, палаци, житлова архітектура і чудові святині багатьох обрядів. Багатьох, тому що культурна спадщина Львова – це також спадщина багатонаціональної і багатокультурної Речі Посполитої. Окрім українців і поляків, вона стосується євреїв, вірмен, австрійців, німців, чехів і угорців. Націй, які пройшли через це місто, насправді багато. Адже Львів був дуже важливим осередком не тільки Другої, але й Першої Речі Посполитої, а також відігравав істотну роль у період поділу польської держави. З приводу більших свобод на території, зайнятій Австрією, тут могли селитися польські повстанці, наприклад ветерани Січневого повстання.

У багатьох історичних об’єктах на території Львова наш інститут вів перед російською агресією консерваційні роботи. На жаль, зараз вони призупинені, що не означає, що не ми працюємо там надалі, особливо зараз, коли безцінні пам’ятки нашої історії перебувають під безпосередньою загрозою бомбардування.

А список цих пам’яток дуже довгий. Перераховуючи найважливіші з них, я би почала з римо-католицького кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії, який перебуває під опікою польських консерваторів, із творами, зокрема, видатного художника Станіслава Строїнського та скульпторів із відомої мистецької родини Полейовських; назвала би старі римо-католицькі костели, котрі стали греко-католицькими, як, наприклад, єзуїтський костел, який зараз виконує роль гарнізонної церкви, де в грудні ми закінчили важливий етап консерваційних робіт живопису Франциска і Себастіана Екштейнів, колишні домініканський і бернардинський костели.

Далі слід згадати прекрасний вірменський кафедральний собор із фресками Яна-Генріха Розена і мозаїками Юзефа Мегоффера – один із найдревніших костелів Львова, де вже багато років тривають фінансовані Польщею роботи, та костел Святого Антонія, пов’язаний зі Збігневом Гербертом.

Слід також назвати палаци, наприклад Потоцьких і Лозинських, де зараз міститься Львівська національна галерея мистецтв, ще Львівський історичний музей, який розташований у кам’яницях на Ринковій площі, з колекціями колишнього Національного музею короля Яна ІІІ Собеського, львівські архіви – абсолютно базові, якщо йдеться про дослідження історії Польщі, так саме як і колекції колишнього Оссолінеуму, тобто сьогоднішньої Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.

Безцінні польські пам’ятки у Львові – це, врешті-решт, знаменитий Личаківський цвинтар, де є могили Марії Конопницької, Габріелі Запольської, ветеранів Листопадового і Січневого повстань, солдатів наполеонівської армії, духовенства, громадських діячів, людей культури і техніки, професури. По сусідству міститься також кладовище захисників Львова, яке ще називають цвинтарем Львівських орлят.

Однак давня Річ Посполита – це не тільки Львів, але й, наприклад, Жовква, заснована гетьманом Станіславом Жолкевським за зразком Замостя, яка має, як колись підкреслювали, третю за важливістю святиню Речі Посполитої, а також багато пам’яток, пов’язаних із родом гетьмана і його правнуком – королем Яном ІІІ.

Околиці Львова – це також так звана Золота Підкова, тобто три історичні комплекси замків, палаців і храмів: Підгірці, Олесько і Золочів.

Майже кожен населений пункт заході України, котрі минаємо, їдучи зі Львова в сторону Луцька, Києва, Івано-Франківська, тобто колишнього Станіславова, чи Кам’янця Подільського, має якусь свою польську історію: костел, монастир, двір, палац, замок чи цвинтар.

І цьому всьому тепер загрожує війна. З великим неспокоєм ми дивимося на міста, найбільш висунуті на схід. Уже знаємо не тільки про бомбардування Києва, Чернігова та Харкова, але й Житомира – міста, яке також пов’язане з Польщею, наприклад з родиною Ігнація Падеревського і Юзефа Крашевського, з показним кафедральним собором Святої Софії, музеями і польським цвинтарем.

Коли ми бачимо, як по-варварськи ведуться воєнні дії, що ворог безжальний по відношенню до цивільних громадян, лікарень і шкіл, то вже знаємо, що росіяни не будуть також звертати увагу на пам’ятки культури, навіть найцінніші.

Однак наш неспокій не означає пасивного очікування на найгірше. Кожна з інституцій, таких як архіви чи музеї, має свої процедури на випадок небезпеки, чи то викликаних стихійними лихами, чи війною. До цієї пори всі тільки тренувалися виконувати такого типу завдання, а тепер мусять їх дійсно реалізувати. Музейники готують колекції, щоб їх захистити, а якщо виникне така потреба, то й евакуювати. Зі свого боку ми передусім стараємось оберігати об’єкти, розташовані у просторі міст і менших населених пунктів, тобто забезпечити захист від пожеж, обстрілів і ударної хвилі скульптурам, пам’ятникам і зовнішнім деталям будинків, а також інтер’єрам храмів, наприклад вітражам, іконам, скульптурам, вівтарям, усвідомлюючи при цьому, що це все може виявитися тільки частковою охороною. Адже, якби стався сильний обстріл такого міста як Львів, то боюся, що старовинні будівлі повністю врятувати не вдасться. Ми вже чули погрози росіян, які стосуються такої безцінної для східних християн пам’ятки як Софійський собор у Києві, також внесений у Список світової спадщини ЮНЕСКО. Тому побоювання зростають. Однак ми маємо надію, що цього не станеться.

Аби максимально ефективно захищати і рятувати пам’ятнки, ми передусім підтримуємо наших українських колег. Протягом багатьох років співпраці нам вдалося збудувати схему угод і знайти багатьох співробітників і партнерів. Багато хто з них залишається на місцях і ми сьогодні разом стараємося зберегти нашу спадщину, яка опинилася під загрозою. Одним з елементів такої співпраці є пришвидшене документування пам’яток, сканування будинків разом з інтер’єрами. Така документація може стати в нагоді під час відновлення первісного вигляду знищених чи ушкоджених пам’яток. Пам’ятаймо, що власне завдяки такій документації, зробленій перед Другою світовою війною і під час воєнних дій у Польщі, була можлива точна відбудова зрівняного з землею Королівського замку в Варшаві. Так само ми діємо тепер в Україні, володіючи, звісно, набагато кращими технологіями, ніж польські музейники в часи Другої світової війни, – тут я маю на думці, наприклад, цифрове сканування, документування 3D і використання квадрокоптерів.

Нашим українським колегам, які працюють у сфері також польської культурної спадщини, ми надаємо конкретну матеріальну підтримку, висилаючи їм відповідне протипожежне спорядження, таке як керамічні ковдри, мати, професійні вогнегасники, завдяки яким можна гасити приміщення навіть із висотою понад 20 м. Це своєрідне змагання з часом, адже ми розуміємо, що кожної хвилини українські консерватори, які зараз з нами співпрацюють, можуть бути призвані на фронт, бо це переважно молоді чоловіки. Тим часом консервацією творів мистецтва і пам’яток не можуть займатися випадкові особи, які не мають відповідних кваліфікацій.

Звісно, Інститут «Полоніка», – це не єдина інституція з польської сторони, яка працює над захистом пам’яток культури, що опинилися під загрозою з приводу воєнних дій. В польському міністерстві культури діє спеціальна кризова група, яка координує допомогу для музеїв, архівів та бібліотек. Також нас підтримують польські консерватори пам’яток і мистецтвознавці, а також різні неурядові інституції, які раніше, в рамках грантів міністра культури, брали участь в роботах на території України. Проводяться збори коштів і обладнання для захисту пам’яток, які підтримують багато осіб, пов’язаних з інституціями культури. Такі ініціативи знизу дуже допомагають нам зібрати кошти й обладнання, які потім можна передати тим чи іншим способом у місця, які перебувають під потенційною загрозою. Найбільша проблема, звісно, це передача цих матеріалів якнайдалі на схід. До Житомира, Бердичева і далі, до Києва, Харкова чи Чернігова, доставляти потрібні матеріали й гуманітарну допомогу все важче.

Однак ми не здаємося і дійсно віримо, що найгірше омине безцінну спадщину, що ця брутальна війна закінчиться, і нарешті перестануть гинути люди.

***

Текст написаний в для проєкту «Dla Polonii», який фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Дорота Янішевська-Якуб’як,
мистецтвознавиця, директорка Національного інституту польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка»

Джерело: dlapolonii.pl