Вєслав Пісарський, учитель польської мови, скерований до Ковеля організацією ORPEG, розпочав на Волині тринадцятий навчальний рік. Увесь цей період він навчає польської мови дітей і дорослих у Ковелі, у 2017–2018 рр. працював також у Луцьку. Педагог бере активну участь у житті місцевої польської спільноти, його учні неодноразово перемагали в загальноукраїнських і міжнародних конкурсах.
Ми розмовляємо через Skype, адже після 24 лютого вчителі ORPEG, тобто Центру розвитку польської освіти за кордоном, скеровані до України, працюють дистанційно. Попри все вони перебувають на зв’язку зі своїми учнями та польськими організаціями, до яких їх скерували. Ті педагоги, яких відрядили на Волинь, протягом багатьох років співпрацюють із «Волинським монітором» – як автори текстів та полоністи, які дбають про чистоту польської мови на шпальтах нашого видання. Рекомендуємо вам їхні тексти в рубриках «АВС польської культури» та «Польські фразеологізми».
– Ви вже тринадцять років викладаєте в Україні (в Ковелі та Луцьку). Які маєте спогади про минулі роки?
– Стільки подій, так багато мандрівок, стільки облич і ситуацій! Як я написав у спогадах, опублікованих у першому томі книги, яку видав ORPEG, тут я зустрів тільки хороших людей. Мені на них щастило. Стільки чудових конкурсів, на які я їздив зі своїми учнями, заходів у Ковелі, Луцьку, Львові, Хмельницькому, Києві, Тернополі, Гусятині, Сидорові, Дубні, Тернополі, Камені-Каширському і ще багато де, куди можна було добратися такими незвичними для поляка маршрутками.
– Про маршрутки розкажіть, будь ласка, детальніше.
– Я ніколи їх не уникав. Це завжди були певного роду екстремальні переживання. Так само як і пересування поїздом, тобто популярним дизелем на конкурс «Znasz-li ten kraj» до Львова і назад до Ковеля.
– Що спонукало поїхати працювати в Україну?
– Моя мама родом із Сидорова під Гусятином, розташованого на горбистій Тернопільщині. Це було головним мотивом. Окрім того, Креси мають свою міфологію. Достатньо тільки пригадати такі постаті, як Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Тадеуш Ковніцький, Чеслав Мілош. Як полоніст я відчував поклик, який підтримувала моя вчителька польської мови Гелена Кшемьоновська-Ловкіс, авторка книги «Повернення на Волинь». Вона походила з Рівного.
І ось минає вже тринадцятий рік викладання мною польської мови і діяльності у сфері культури. За час мого перебування і викладання в Ковелі померли Анатолій Сулік, хранитель пам’яті про польські кладовища на Волині, Валерій Драганюк, який допомагав повертати католицький костел Святої Анни, Вацлав Герка, солдат Армії Крайової, співзасновник Товариства польської культури в Ковелі та багаторічний його голова.
– Ви провели чимало конкурсів і підготували своїх учнів до багатьох змагань.
– Як учитель польської мови я найбільше радів успіхам фіналістів Олімпіади з польської мови та літератури Романа Дмитрука і Софії Пляшко та фіналістки декламаторського конкурсу «Креси» у Львові Юлії Кудлай. Любив приїжджати до Луцька на Декламаторський конкурс польської поезії і прози для мешканців України. Я сам брав у ньому участь і був у Любліні з фіналістами. Дуже любив їздити на Олімпіаду з польської літератури і мови до Львова, Хмельницького та Києва. Було приємно бачити учнів, які цікавляться літературою, читають її і добре пишуть польською.
Також я проводив конкурси та заходи, що відбувалися в польській школі в Ковелі, для дітей, молоді та дорослих. Від початків писав до «Волинського монітора». Я просто вважав це своїм обов’язком. У Ковелі я заснував щорічний Конкурс польської співаної поезії, який спершу перервав COVID-19, а цього року – повномасштабна війна. Пам’ятаю проєкт «Обличчя, маски, пики», реалізований разом з Евою Маньковською з Українсько-польського союзу імені Томаша Падури в Рівному. Ми запланували проєкт із «Морфіном» Щепана Твардоха й «Паном Кєрдзьолком» (гумористичний образ, у який втілювався польський актор Єжи Офєрський, – ред.). На жаль, життя не завжди погоджується на наші плани.
– Як вам співпрацювалося з головою товариства Вацлавом Геркою?
– Дуже добре. В мене була велика свобода дій і я міг реалізувати різні плани, наміри, конкурси та проєкти. З його сином Анатолієм у нас теж добра співпраця. Буває, відносини між головою і вчителем складаються по-різному, але мені, знову ж таки, щастило і щастить. Так само було, коли працював у Луцьку. Нам теж дуже добре співпрацювалося, еге ж?
– Свята правда. А як складається співпраця між учителями?
– Завжди дуже добре. Пам’ятаю наші зустрічі з Юстиною Янч, яка працювала в Рівному, зараз вона монахиня. Вона підтримувала мене в перший рік в Україні, який був дуже важким. Пам’ятаю, як був у неї на спектаклі про Чеслава Мілоша, який вона ставила.
Учителі Луцького консульського округу завжди дуже добре співпрацювали. Конфліктів не виникало. Незабутніми були наші зустрічі в Інтеграційному центрі в Замлинні та Літня школа польської мови там же, на яку я приїжджав із дружиною та дочкою. Там я познайомився із Зофією Шваль, яка походить з Ожешини (польська колонія біля Порицька, – перекл.). Її спогади можна прочитати в книзі Анни Гербіх «Зофія – дівчинка з черешневого саду». Дуже добре працювалося з Ядвігою Демчук, Маріанною Сорокою, Габріелею Возняк-Ковалік, Марією Мусял, Ельжбєтою Пьотровською, Пьотрем Коваліком, Мечиславом Лазуком – з усіма вчителями.
Тому було дуже прикро, коли до мене дійшли чутки, що деякі мої колежанки, скеровані до іншої країни, мають претензії до ORPEG, бо нам дозволяють навчати дистанційно. Як ORPEG може взяти на себе відповідальність за відрядження вчителів під час воєнних дій? 22 жовтня росіяни обстріляли Ковель ракетами великої дальності, які поцілили в енергетичний об’єкт. У місті не було струму, води й опалення. Відповідні служби відреагували швидко і ситуація нормалізується. Ковель може бути об’єктом удару й тому, що це важливий транспортний вузол.
Дистанційна робота – єдиний вихід для продовження вивчення мови та допомоги голові товариства на цей момент. Це не щось нове чи надзвичайне. Відомо, що дистанційне навчання займає набагато більше часу, ніж стаціонарне, і коштує багато здоров’я: очі, голова, хребет. Усі вчителі, які працюють в Україні, від початку підтримують різним чином наших сусідів: приймаючи їх у себе вдома чи фінансово підтримуючи різні благодійні фонди.
– Яке з переживань було найгіршим під час вашого перебування в Україні?
– Мабуть, не буду оригінальним. Звісно, це шок від того, що почалася відкрита війна. Ми забули, що вона може таїтися всередині людини. А ще – часи пандемії та перетинання кордону. Ці довгі черги, багатогодинні очікування, перевірки сумок, холод, різні, не завжди приємні, запахи, відразливі митники, контрабанда цигарок до Польщі (звісно, без моєї участі), брудні шибки в автобусах. Проте все це ніщо порівняно з трагедією війни, смерті, жорстокості та страждань людей.
– Як зараз працюють учителі, скеровані організацією ORPEG викладати польську мову в Україні?
– Уперше ситуація в нашому вчительському житті змінилася навесні 2020 р., коли ми були змушені виїхати зі своїх шкіл до Польщі через пандемію COVID-19. Я виїжджав в останній момент через Здолбунів із колежанкою з ORPEG. Їхав через Бохню до Лєшна. Пам’ятаю паніку, страх і слова колежанок, які говорили, що воліють помирати вдома. Тоді ми навчилися працювати дистанційно, освоїли платформи для онлайн-навчання.
Цього разу, перед 24 лютого, ми знову отримали наказ виїхати. Кордон я перетинав із Габріелею Возняк-Ковалік і Пьотром Коваліком, усе ще вірячи, що це все медійна маніпуляція та залякування. Та життя перекреслило надію, що великої війни все-таки не буде. Ми були змушені повернутися до дистанційного навчання, яке опанували до досконалості. Моя робота під час війни – це постійний контакт з очільником товариства та учнями, уроки на платформі ZOOM, домашні завдання у Viber, написання статей для «Волинського монітора», допомога голові товариства в різних справах. Тобто багатогодинне сидіння перед екраном комп’ютера.
Хоч останнім часом говорять, що сили агресора слабшають, війна триває. Я отримую новини з різних джерел, наприклад, дивлюся канали на YouTube: «Historia realna», «Strategy and future» і «Wolski o wojnie». Вірю, що Україна переможе, винуватців покарають і все потрохи нормалізується, а діти почнуть вивчати польську мову стаціонарно у школах при польських товариства і парафіях, відновляться конкурси, олімпіади, зустрічі, річниці та спільне творення культури польської меншини в Україні.
Розмовляв Валентин Ваколюк
