2022 рік став важливим у найскладнішій сфері – тому, як ми, українці та поляки, сприймаємо одне одного. Про це пише український історик та юрист Ігор Розкладай.
Останні дні листопада 2022 р. Після 16-годинної подорожі з Києва йду Старим Містом Варшави, щоб насолодитися келихом пива і справжнім шніцелем в «Базилішку» – ресторані на Ринковій площі.
Варшавська вулиця Новий Світ святково сяє новорічними декораціями та ілюмінацією. Проте ця велика кількість світла викликає в мене бурю емоцій, так це контрастує з виглядом Києва, який я щойно покинув! Українська столиця після обстрілів російською державою-терористом стала настільки темною, що вночі можна побачити Велику Ведмедицю, а ліхтарик у кишені став таким же буденним атрибутом, як і телефон. Прівняно з Києвом ця варшавська яскравість здавалася якоюсь неприродною і, зізнаюся, емоційно це було дуже важко сприйняти.
Люди на вулицях просто ходять, відпочивають, фотографуються, п’ють глінтвейн, і ти розумієш, що так, це нормальне, мирне життя – таке, яким воно має бути. Але водночас ти розумієш, що всього за 1200 км від цього місця йдуть бої, де щодня гинуть неймовірні люди. У війні, розпочатій Росією через імперські амбіції, беруть участь і селянин, і інженер, і вчений, і лікар. Щодня, щомиті наші стрічки в соцмережах безупинно наповнюються некрологами, і це моторошно, адже ці молоді усміхнені люди могли би багато зробити для розвитку країни, могли би так само радіти святам, кохати, ростити дітей...
Непокаране зло завжди повертається. Наївні спроби демократизації Росії призвели до того, що після кількох років єльцинської відлиги на початку 1990-х років у владі вже в 1999 р. опинився корумпований і жорстокий кагебіст, який спочатку втопив у крові Чечню і якого не без підстав підозрюють у причетності до пізніших терактів у самій Москві.
Тактика залякування, а водночас неймовірної агресії, якою роками накачували росіян через телеканали і кіно, призвела до того, що ненависть у російському суспільстві стала ненормальною нормою. Чому?
Чи це є результатом поєднання ерзац-патріотизму і комуністичного минулого з релігійністю? Цілком буденним є те, що «Комсомольська правда пише про патріарха Кирила і називає розкольницькою Православну церкву України. Зовсім забуваючи, що зробили більшовики з тою ж таки церквою.
Росія живе у своєму уявному світі, в якому Україна, Польща, США та багато інших країн є ворожими. Просто тому, що вони не хочуть жити так, як живе РФ. І не хочуть чути російську риторику про те, що це нормально, що Росія готова скинути бомбу на Лондон чи Варшаву. Про масштаби хвороби, яка охопила російське суспільство, свідчать коментарі звичайних росіян після страшних землетрусів у Туречині та Сирії у лютому 2023 р. У той момент, коли навіть Україна, яка веде бій га життя і на смерть, надсилає гуманітарну допомогу, росіяни... зловтішаються.
Рік тому я дякував кожному громадянину Польщі за ту неймовірну допомогу і підтримку, яку отримали наші біженці. Зараз, рік по тому, не можу не повторити: ДЯКУЮ! Ті історії, які я чую від друзів, волонтерів, ті слова підтримки, які отримую від польських родичів і друзів, розчулюють до сліз. Так, поляки терплять багато незручностей і труднощів. Так, ми знаємо про проблеми в школах, бо місця зайняли наші біженці, конкуренцію на ринку праці. І це не звичайна трудова міграція «на трускавки». Це півтора мільйона представників дуже різних соціальних прошарків, з різною освітою і фахами, і це стало серйозним викликом для Польщі.
Українці довгий час перебували під впливом міфу «трьох братніх народів», який вигадала ще російська імперська пропаганда і який успішно продовжили просувати Радянський Союз і так звана Російська Федерація. Відокремлення від світу залізною завісою і кордоном, через який в Україну просочувалися хіба що деякі польські товари, ізолювало Україну від Польщі. Ситуація змінилася після відновлення Україною незалежності – обидві країни почали обмінбватися товарами, аж урешті вільний ринок став настільки звичним, що сьогодні в українському магазині сир «Млєковіта» чи садова огорожа «Made in Poland» вже нікого не дивує.
Але 2022 р. запам’ятається як переломний у найскладнішій сфері – в тому, як поляки та українці сприймають одне одного. Після початку війни поляки побачили на своїх вулицях не лише трудових мігрантів, але весь розріз українського суспільства – від звичайних торгівців до високоосвічених бізнесменів. Це вже не тільки заробітчани, а цілком влаштовані люди, що змушені були покинути свої домівки і працю через дії «спасатєлєй», а так насправді – мародерів і вбивць із Росії.
Українці почали приглядатися до Польщі зблизька – завдяки щоденному життю тут з усіма його барвами і контрастами. Така дифузія націй трапляється раз на століття, і це унікальний шанс пізнати одне одного. Не на рівні бізнес-партнерів чи роботодавця і найманого працівника, а саме на рівні безпосередніх щоденних контактів, котрі показують, які ми насправді, з усіма плюсами і мінусами.
Зараз 72% українців вважають поляків найближчою в культурному плані нацією. Водночас росіяни, в чому багато українців були змушені переконатися на власні очі, виявилися в цьому плані страшенно далекими. Звісно, у польсько-українських відносинах існує мовний бар’єр, особливо для жителів сходу України, проте цю проблему допомогають вирішити сучасні технології. Добре було б, як би Польща і Україна скерували свої зусилля на взаємний культурний обмін. Мені важко згадати польських виконавців на українському радіо, так само польські фільми не є частими гостями в українському прокаті. І це точно повинно змінитися.
Перебуваючи у Варшаві, я був вражений кількістю блакитно-жовтих прапорів. Ще два роки тому таке було неможливо уявити: двомовні написи чи спеціальні пояснення для українців та атмосфера підтримки, яка просто висить у повітрі. А те, що у книгарні поруч із польськомовною стоїть україномовна книга, викликало в мене почуття неймовірної вдячності і радості, що нарешті ми на правильному шляху.
Проте ми розуміємо, що не можна бути гостем вічно, бо, попри радість від того, що ми когось гостимо, хочеться жити своїм життям. І я щиро розумію ті голоси в Польщі, які невдоволені станом речей. Проте російська загроза – це загроза всій західній цивілізації.
Повертаючись із Варшави додому, я не міг собі пообіцяти сюди повернутися. Росія повторює тактику «гарматного м’яса», а це означає, що Україна також має мобілізовувати людей, щоб протистояти цій орді. І навіть якщо через рік я не зможу написати новий текст, я впевнений, що спільними зусиллями ми доконаємо цю недоімперію. Попри всі жахіття війни, втрачені людські долі ми точно здобули одну неймовірно цінну річ: ми переконалися, що поляки та українці – дійсно братні народи. І сподіваюся, що після цієї війни ми будемо зовсім іншими, а минуле залишимо в минулому.
Ігор Розкладай,
український юрист, фахівець із медійного права, співзасновник і юрист Центру демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) – українського аналітично-адвокаційного центру, який займається розвитком незалежних медіа, громадянських платформ і рухів та побудовою правової держави в Україні. Спеціалізується на реформуванні суспільного мовлення та доступі громадськості до інформації, зокрема, до радянських архівів.
Джерело: dlapolonii.pl
