«Здавалося, він був, є і буде», – говорить Ярослав Гурецький із Центру діалогу «Костюхнівка» про Анатолія Суліка – опікуна місць польської пам’яті, знавця Волині, історика й публіциста, якого друзі називали Духом Полісся. Сьогодні минає 10 років із дня його смерті.

Кожен із моїх співрозмовників міг би говорити про Анатолія Суліка годинами. Вони знали його роками, тож в одній статті неможливо викласти все, що здатні про нього розповісти. Тому, читачу, те, що я подаю тут, – це фактично скорочений виклад їхніх розповідей про героя цього тексту.

З огляду на це я наполегливо рекомендую прочитати книгу, яку готує до друку Товариство друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі. Ця публікація представить, мабуть, найповніший образ людини, з якою вони працювали протягом багатьох років і втрата якої їм досі болить.

Дух Полісся – так говорять про Анатолія Суліка ті, хто його знав. Ці слова викарбувані на пам’ятниках, встановлених йому в Ковелі та Острівках. Про нього згадують, як про чоловіка з довгим волоссям, що розвівається на вітрі, який подорожує Волинню на велосипеді «Україна». Обов’язково на цьому засобі пересування були цемент, інструменти, спальний мішок та інші речі, необхідні для прибирання цвинтарів і ночівлі там, де застане ніч.

«Він був самостійною фірмою з виготовлення пам’ятників, сам їх робив, сам ставив. На цих кладовищах досі стоять підписи AS, тобто Анатолій Сулік», – розповідає Яцек Бури з Фундації Незалежності.

На цвинтарі в Острівках, 2010 р.

Цвинтарі

Анатолій Сулік найбільше асоціюється у всіх із цвинтарями. Здавалося, йому було відомо про них усе. Він знав імена похованих на них людей, розташування могил, знав, де шукати некрополі, сліди яких давно зникли. А якщо не знав, то з легкістю знаходив людей, які могли показати йому такі місця.

«Анатолій мав прекрасний дар налагоджувати контакт і розмовляти з людьми, особливо з людьми старшого віку. Він розмовляв із ними місцевою поліською говіркою», – зазначає Леон Попек з Інституту національної пам’яті Польщі, голова Товариства друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі. Він познайомився з Анатолієм Суліком у 1993 р., коли той приїхав з отцем Роджером Мулярчиком на вшанування пам’яті про Острівки.

Усі мої співрозмовники (і, припускаю, багато з тих, хто його знав) уперше зустрілися з Анатолієм саме на цвинтарі.

Ярослав Гурецький із Центру діалогу «Костюхнівка» згадує, що зустрів Анатолія Суліка під час одного зі своїх перших приїздів на Волинь, десь у 1997 чи 1998 р., коли проходився зарослим кладовищем у Ковелі.

«Із хащ вийшов заляпаний бетоном чоловік, довговолосий, яким ми всі пам’ятаємо Анатолія, і польською мовою запитав нас, хто ми такі. Він саме відновлював ще один надгробок на цвинтарі, розташованому біля його дому. Одразу ж провів нас цим некрополем», – говорить Ярослав Гурецький.

Відтоді, як Анатолій Сулік почав опікуватися кладовищами, він отримав тисячі листів і телефонних дзвінків із проханням знайти місця поховання близьких, впорядкувати їх або завести на ті могили.

«Якось він сказав мені, що отримував по 200 листів на рік і на кожен із них відповідав. Це було на початку 90-х, коли люди передавали одне одному його адресу. Не було ні інтернету, ні мобільних телефонів, тому вони писали листи», – розповідає Леон Попек. Він додає, що ці листи, які збереглися до сьогодні, містять багато цінної інформації.

Те, що вдома у 90-х рр. було багато листів, підтверджує Галина Сулік, дружина пана Анатолія. Вона додає: «Одного разу на Новий рік ми отримали 83 вітальні листівки».

Анатолій Сулік знайшов на Волині з десяток ветеранів, колишніх солдатів Війська Польського, які воювали з німцями у вересні 1939 р. Завдяки йому вони змогли отримати ветеранський додаток до пенсії від польської держави.

Розмовляючи з місцевими жителями, він знайшов стовпи, поставлені в пам’ять про Юзефа Пілсудського в Польському ліску біля Костюхнівки та біля Вовчицька.

Він упорядковував надгробки на численних волинських кладовищах, відшуковував або підказував їх розташування тим, хто їх шукав, наприклад, показав харцерам кладовища у Вовчицьку, Вербці (кладовище «На гірці»), поховання солдатів Польських легіонів у Ковелі та інші місця пам’яті. Саме він знайшов у Мельниках братську могилу офіцерів КОП, які загинули в битві під Шацьком у 1939 р.

Біля могил солдатів КОП у Мельниках, 2013 р.

Оповідач

«Він допомагав мені шукати могили в Острівках, Волі Островецькій, Янківцях і Кутах. Також щороку приїжджав прибирати цвинтар в Острівках. Спочатку ми працювали вдвох, потім я брав свого сина, а він – свого, тож ми працювали вчотирьох, а вечорами допізна розмовляли біля вогнища. Він був чудовим оповідачем, міг розповісти багато сюжетів із життя Полісся та Волині», – зауважує Леон Попек.

Він разом з Анатолієм Суліком відкривав для себе місця, де стояли костели. Вдячний йому теж за пошуки в архівах, які він допомагав робити: «Ми їздили з ним до архівів у Житомирі, Луцьку та Рівному. Провели там багато тижнів у пошуках документів про цвинтарі, костели чи каплиці».

Працюючи на кладовищах, Анатолій Сулік спілкувався з молоддю, яку, як підкреслюють мої співрозмовники, вмів зацікавити своїми розповідями. «Він був із нами на харцерських вогнищах під час таборів у Костюхнівці, коли ми ще спали в наметах. Під час поїздок до Польщі приїжджав до харцерів у Згєж», – каже Ярослав Гурецький.

«Я сприймав його як дуже колоритного птаха, оповідача, співбесідника з почуттям гумору, іноді такого ностальгічного, іноді веселого», – додає Яцек Бури, який розмовляв із ним багато годин не лише під час поїздок на Волинь, але й тоді, коли пан Анатолій після інсульту проходив реабілітацію в Польщі й жив у нього вдома.

Він брав участь у велоестафеті «Вогонь Незалежності», сідаючи на свою «Україну» та їдучи разом із харцерами.

«У цьому був увесь Анатолій. І гарні історії біля вогнища вмів розповісти, і щось мурував чи носив разом із нами, і в естафеті їхав. Це безмежна розповідь про людину. Він завжди знаходив час для молоді, для людей, які опікувалися місцями пам’яті», – наголошує Ярослав Гурецький.

З друзями в Острівках. 2010 р.

Польське товариство й костел

Анатолій Сулік займався не лише цвинтарями. Від моменту заснування в Луцьку Товариства польської культури, якому згодом надали ім’я Еви Фелінської, він був членом цієї організації. Брав участь в установчих зборах, був навіть членом правління ТПК і засновником його підвідділу в Ковелі, на базі якого згодом було створено Товариство польської культури в Ковелі.

За дорученням Ірени Костецької, першої голови ТПК, він їздив польськими селами в пошуках поляків. Заохочував їх гуртуватися та вступати до товариства.

Поліськими селами та містами він їздив теж з отцем Роджером Мулярчиком, допомагаючи створювати римо-католицькі парафії. Саме він допомагав знайти 20 людей, так звану двадцятку, необхідну для заснування парафії. Був причетний до відновлення парафій, зокрема, в Ковелі, Камені-Каширському та Любомлі. Тоді були спроби створити католицькі парафії в Римачах та Лукові.

Костел з’явився в його житті вже в дорослому віці. Він часто допомагав під час меси отцю Роджеру Мулярчику, який охрестив його в храмі в Любомлі. Пізніше охрестилися його дружина й мати. Його син Едуард був міністрантом. Із дружиною Галиною, після багатьох років подружнього життя, він повінчався в католицькому храмі в Ковелі. Пані Галина і сьогодні є парафіянкою цього костелу.

Родина і Волинь

Анатолій Сулік народився 6 червня 1952 р. у селі Кучани поблизу Головна, яке згодом було приєднане до Головна (тоді це був Головнянський район, із 1959 р. – Любомльський, а з 2020 р. – Ковельський). Він ходив до школи № 4 у Ковелі, куди родина переїхала, коли йому було шість років.

Походив, як сам про себе говорив, із мішаної сім’ї. Зі шкільних років цікавився історією і багато про що довідався від своїх дідуся й бабусі.

«Саме дідусь і бабуся прищепили йому захоплення міжвоєнним періодом, тож він вирішив вивчити польську мову. Він купував польські газети і вчився за ними читати й писати», – розповідає Леон Попек.

«Коли я виходила за нього заміж, він уже знав польську мову. Пізніше навчав цієї мови дітей при каплиці та при школах № 1 і № 2», – говорить пані Галина. Вона зазначає, що в її чоловіка завжди було багато справ, проте він дуже любив свою сім’ю і піклувався про рідних.

«На мою думку, в нього була дуже сильна ієрархія: найважливіші були пані Галина та сім’я, потім – Волинь, а далі – решта світу. І ця решта світу не завжди була йому потрібна», – додає Яцек Бури.

З дружиною Галиною на кладовищі в Острівках

Анатолій Сулік працював, зокрема, токарем на залізниці та в автобусному парку, а потім роками був фельд’єгером, завдяки чому їздив усією Волинню й добре знав кожен її куточок.

Під час цих поїздок він знаходив польські сліди. Коли поляки почали приїжджати на Волинь у пошуках надгробків, пам’ятників, хрестів чи будь-яких слідів, він часто зустрічав їх на цвинтарях.

Як згадує Леон Попек, у той час Анатолій Сулік налагодив співпрацю з Головним управлінням поліції в Холмі, пізніше в Любліні, тож почав знаходити й відновлювати могили поліціянтів у Любомлі, Камені-Каширському, Володимирі, Кисилині тощо.

«Він був прекрасним істориком, бо не тільки сидів в архівах і книжках, а ще й виходив до людей, умів із ними розмовляти», – підкреслює Яцек Бури.

Доповідь у Любліні. 2013 р.

Образ людини

Анатолій Сулік залишив по собі багату спадщину. Він автор численних публікацій у часописах «Krynica», «Gazeta Lwowska», «Echa Polesia», «Kwarta», «Spotkania z zabytkami», «Cenne, bezcenne, utracone».

За словами Леона Попека, наприкінці 1990-х рр. Міністерство культури Польщі запросило Анатолія Суліка до Варшави на навчальний курс із питань охорони історичних пам’яток, після чого він розпочав системну роботу з інвентаризації цвинтарів на Волині. Цим займався до кінця життя. Загалом інвентаризував 84 кладовища.

Помер 11 квітня 2014 р. фактично на роботі, адже саме повернувся з Рівного, де проводив інвентаризацію цвинтаря на вулиці Дубенській.

«Чудовим прикладом відданості цій справі є його книга про кладовище в Ковелі. Точність поданих там відомостей часто просто вражає», – акцентує Ярослав Гурецький.

Він додає, що важливою публікацією для всіх, хто цікавиться історією Польських легіонів та цвинтарів солдатів легіонів на Волині, став «Історичний путівник по волинському полю битви легіонів Юзефа Пілсудського під Костюхнівкою», виданий Анатолієм Суліком разом з Адамом Замойським. «Карта, яку він створив, досі актуальна», – звертає увагу Ярослав Гурецький.

У 2009 р. вийшла брошура про некрополь у Любомлі. «Цей цвинтар, розміром 120 м на 140 м, за підрахунками Анатолія, був поглинутий густими зарослями, тому він пересувався ним на колінах, знаходячи сліди 100 могил», – розповідає Яцек Бури, який із молоддю приводив це кладовище до ладу.

Анатолій Сулік – автор оповідань, статей та репортажів із серії «Подорожі з Богусем», а нещодавно Галина Сулік отримала книгу «Костел-пам’ятник крові і слави Святого Станіслава, єпископа і мученика, в Ковелі на Волині», авторами якої є Ришард Добровольський, Мар’ян Кужип та її чоловік. Видання описує історію вже неіснуючого ковельського храму та представляє матеріали, зібрані, зокрема, паном Анатолієм.

Він залишив по собі багатий архів, що містить нотатки, рукописи та машинописи. Їх відсканувало й упорядкувало Товариство друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі та підготувало до друку у вигляді книги, про яку я згадала вище.

«Я зібрав фотографії з наших поїздок і попросив друзів поділитися своїми спогадами, адже саме вони доповнюють образ людини», – впевнений Яцек Бури.

Герой цього тексту був кавалером багатьох нагород і відзнак, наданих польськими інституціями. Серед них – нагорода «Хранитель національної пам’яті», золота медаль «Опікун місць національної пам’яті», відзнака «Заслужений для польської культури», медаль «Pro Memoria», численні відзнаки від організацій, що опікуються пам’яттю про окремі військові підрозділи, та від товариств поліціянтів. Саме з прибирання могил поліціянтів на цвинтарі в Ковелі, навпроти якого він жив, Анатолій Сулік розпочав свою діяльність із пошуку польських слідів на Волині та опіки над ними.

Син і дружина отримують нагороду «Хранитель національної пам’яті», надану Анатолію Суліку. 2014 р.

Про Анатолія Суліка нагадуватимуть прийдешнім поколінням пам’ятники в Ковелі та Острівках, встановлені друзями. На його могилі в Ковелі товариство «Волинський мотоциклетний рейд» розмістило дошку з написом «Хранитель національної пам’яті».

Зараз його справу продовжують онука Анна та дружина Галина, яка щороку впорядковує могили поліціянтів на ковельському кладовищі.

Пам’ятник Анатолію Суліку в Острівках. Фото Наталії Денисюк

Наталя Денисюк

Фото надали Леон Попек і Яцек Бури