В Острівках, неіснуючому нині волинському селі з кількасотлітньою історією, панує тиша. Щонайменше кілька разів на рік її порушують ті, хто впорядковує тут могили чи прибуває помолитися за колишніх мешканців, згадати і вшанувати їх пам’ять, а також щоб зустрітися один з одним. 

Молитва за них усіх

На доглянутому цвинтарі видніються пам’ятник на спільній могилі тих, хто загинув тут 30 серпня 1943 р., численні хрести на похованнях померлих раніше – ті, що збереглися до наших днів, і відновлені, символічний пам’ятник Анатолю Суліку з Ковеля, померлому передчасно другові і хранителю польської пам’яті на Волині. Є тут символічний вівтар, збудований із каміння, викопаного під час ексгумаційних робіт.

На богослужіння, яке відбулося тут 2 вересня, прибули численні паломники, серед яких – уродженці Волі Островецької та Купрачів, нащадки колишніх мешканців, волонтери, які впорядковують цей та сусідні польські цвинтарі, представники Генерального консульства РП у Луцьку, товариства «Одра–Німан», Товариства шанувальників Волині та Полісся імені Вінцента Поля в Холмі, Товариства ветеранів миротворчих місій ООН, середовища солдатів 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової з Любліна, парафіяни костелу в Любомлі та члени Товариства польської культури імені Міхала Огінського. Були й місцеві українці, зокрема Олександра Васейко та Володимир Крижук – хранителі польської пам’яті на Волині, відзначені президентом Польщі медаллю «Virtus et Fraternitas».

«Я підрахував, що загалом нас сьогодні було тут близько 150 осіб», – сказав Пьотр Гаврищак, комендант Добровольчих загонів праці (OHP) у Любліні. З 2008 р. він приїжджає сюди з молоддю з OHP, щоби впорядковувати польські місця пам’яті.

«80 років тому в цей час Острівки і Воля Островецька вже не існували», – нагадав Леон Попек із польського ІПН, нащадок мешканців Острівків, звертаючись до присутніх. Наприкінці серпня 1943 р. ці села, а також сусідні Кути, Янківці та ще понад 30 інших сіл Любомльського повіту стерли з лиця землі.

«Унаслідок цієї діяльності Української повстанської армії тоді загинули понад 2500 поляків. Це був геноцид. Сьогодні ми зібралися на цьому цвинтарі, щоб помолитися за всіх них. За тих, хто був знайдений, ексгумований і похований по-католицьки, – вони лежать у цих двох могилах, 670 осіб. А також за інших, які лежать у ямах смерті й чекають на те, щоб їх поховали по-християнськи. Як тільки отримаємо дозвіл від української влади, будемо шукати ще 380 осіб», – зазначив Леон Попек.

Месу очолив отець-пралат Ян Бурас із Замлиння. Йому співслужили священники з Познані, Любліна, Дорогуська, Холма та Ковеля.

«Кожна розмова закінчувалася Волинню»

«Я народилася в Купрачах у 1932 р.», – сказала Станіслава Савицька (у дівоцтві Матиско), з якою я розмовляла перед месою. Після перших нападів на поляків у 1943 р. її сім’я, як і багато інших, не втікала, бо не вірила, що з нею може статися щось погане.

«Усі думали так: я добре живу з українцями, тож вони мене не вб’ють. Вони думали: якщо когось вбили, то, значить, на це були причини. А це зовсім не так відбувалося, – додала Домініка Гжесяк (у дівоцтві Савицька), внучка пані Станіслави. – Лише після того, як згоріли Острівки і Кути, все стало зрозуміло».

Спочатку вони втекли до дідуся в Римачі. «Пам’ятаю, як завантажили віз, а дідусь ще ходив подвір’ям. Підійшов до порога, поклав шапку й помолився. Потім підвівся і сказав: «Господарюй, Господи Боже, бо Матиско вже не може», – поділилася спогадами пані Станіслава. Вони опинилися у Валчі на заході Польщі. Довгий час сподівалися, що зможуть повернутися на Волинь.

Станіслава Савицька додала: «Уперше я приїхала сюди через багато років, коли вже не боялася, бо моя мама боялася приїжджати. Мій чоловік їздив сам. Він, зокрема, ставив хрести на цвинтарі в Римачах. Із його родини тут загинули 15 осіб».

Внучка пані Станіслави вперше приїхала сюди з дідусем ще дитиною, наприкінці 1990-х рр. Зараз приїжджає з бабусею, яка передає естафету. «Я не боялася, тому що я цього не пережила. Це пережила моя бабуся, і ці спогади будуть із нею до кінця життя», – зазначила Домініка Гжесяк.

«Я весь час бачу тих бульбовців і той віз. Сонце світило на їхні сокири на возі, вони виблискували. І одна коса була піднята догори. Вони стояли на другому березі річки, бо через високий рівень води не могли переправитися», – пригадала Станіслава Савіцька.

Її онука зауважила: «У нас вдома кожна розмова з бабусею і прабабусею закінчувалася на Волині. Коли кілька років тому бабуся приїжджала до мене у Краків, вона вночі кричала уві сні: «Тікаймо! Тікаймо! Тікаймо!» Це те, що буде сидіти в тобі до кінця життя».

«Ми розуміли їхні сльози і біль»

«Сьогодні в цьому особливому місці, у 80-ті роковини тих трагічних подій, ми всі змушені звернутися до надзвичайно складної теми – прощення і примирення. Вона весь час нас турбує. Як можна пробачити? – запитує кожне християнське серце. А я хочу пробачити», – сказав у своїй проповіді отець Ян Бурас.

Під час богослужіння присутні молилися за жертв Волинського злочину, не лише за тих, які спочивають на цвинтарі в Острівках чи на інших некрополях, але й, як підкреслив отець Ян Бурас, за тих, які лежать «у тих місцях, щодо яких ми чекаємо дозволу на ексгумацію, за всіх тих, які, розкидані по всій волинській землі, чекають на гідне поховання».

«Із 24 лютого 2022 р. я постійно молюся за мир в Україні. Я пишаюся тим, що в багатьох дієцезіях моєї Батьківщини віряни звертаються до Бога з молитвою за мир в Україні, – сказав ксьондз. – Я вірю і бачу, що ми дуже близькі один одному. У лютому 2022 р., коли з’явилися біженці з дітьми, налякані війною, з польського боку відразу на них чекали волонтери з відкритими серцями та рукою допомоги. Ми розуміли їхні сльози і біль. Ми відкрили свої серця і домівки. І хотіли би, щоб наш біль і наші сльози також були зрозумілими».

Він закликав поляків та українців розмовляти на складні теми, наводячи як приклад липневі майстер-класи примирення в Замлинні, організовані Товариством польсько-українського примирення: «Це була нелегка розмова, але вона була. Ми не звинувачуємо всіх українців – лише тих, хто це зробив. Цей біль є в наших серцях».

Поховати по-християнськи

«20 років тому ми працювали з Анатолієм Суліком на цьому цвинтарі, – пригадав Леон Попек. – Ми мріяли, щоб щороку сюди приїжджала група з 10–15 осіб. І ось наша мрія здійснилася».

Сьогодні сюди щороку приїжджають молодь з OHP у Любліні та члени Товариства польської культури імені Міхала Огінського в Любомлі. Слова подяки на їхню адресу скерували Леон Попек, отець Ян Бурас та консул Кшиштоф Василевський із Генерального консульства РП у Луцьку. Згадали теж місцевих українців, серед них – представників місцевої влади, які протягом 33 років допомагали доглядати за цвинтарем.

«Вам вдалося зберегти пам’ять про вбитих мешканців Острівків та Волі Островецької, зробити це місце однією з найважливіших точок на польській карті пам’яті Волині, побудувати дуже добрі відносини з українською громадою», – підкреслив консул Кшиштоф Василевський, дякуючи всім, хто береже пам’ять про ці села.

У промовах і проповіді, як уже згадувалося вище, весь час висловлювали надію, що українська влада дасть дозвіл на ексгумації, щоб можна було по-християнськи поховати тих, хто досі лежить у ямах смерті.

За словами Леона Попека, у 2019–2020 рр. Інститут національної пам’яті Польщі звернувся до Міністерства культури України із проханням про дозвіл на проведення ексгумаційних робіт у близько десяти населених пунктах в Україні, зокрема в Гуті Пеняцькій, Ожешині, Острівках та Кропивниках, де є поховання близько 50 офіцерів Корпусу охорони прикордоння. Ці звернення залишилися без відповіді.

У 2023 р. польська сторона повторила ці прохання. «Чому немає дозволу? Українська сторона поставила умову вустами голови Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича: якщо пам’ятник на горі Монастир (біля села Верхрата на Прикарпатті, – авт.) буде відбудовано, то буде дозвіл на подальші ексгумаційні роботи», – зазначив Леон Попек.

«Допоки не буде відновлено цей меморіал у Польщі, ми не можемо дати дозволи на нові розкопки й ексгумації похованих в Україні поляків, бо українські могили в Польщі досі в небезпеці», – сказав Антон Дробович у червневому інтерв’ю виданню glavcom.ua.

У відповіді на ці слова голови українського ІНП, у польському ІНП тоді заявили: «Ніколи жодна інституція польської держави, зокрема й ІНП, не проводила заходів, які призвели би до ліквідації українських могил. У випадку з Верхратою – горою Монастир – зауваження викликали дані на меморіальній дошці, а не сама могила. Ніхто не намагався її ліквідувати. Такі неправдиві заяви мають на меті створити враження, що в ситуації, яка склалася, винна польська сторона. Після того, як у січні 2020 р. було знищено таблицю з іменами 62 воїнів Української повстанської армії, польська сторона відновила таблицю з написами польською та українською мовами (...), однак не подавала переліку прізвищ, оскільки він викликає серйозні зауваження в польської сторони й потребує перевірки. Ця інформація була передана українській стороні».

Як зазначив Леон Попек, наприкінці липня – на початку серпня мала відбутися польсько-українська зустріч із цього питання, але через звільнення міністра культури України українська сторона скасувала її та перенесла на невизначений термін.

Текст і фото: Наталя Денисюк