«Під час свого прощального візиту до Києва президент Польщі Анджей Дуда подарував президентові України Володимиру Зеленському копію одного історичного прапора. Під ним билися повстанці 1863 р. – повстанці із загону Едмунда Ружицького. Я маю честь певною мірою бути причетним до цього жесту, тож дозволю собі кілька слів у цій справі», – пише на своїй сторінці у Facebook Роберт Чижевський, директор Польського інституту в Києві у 2020–2024 рр.

Кільканадцять років тому я разом із Рафалом Дзєнцьоловським організовував виставку, присвячену українським аспектам Січневого повстання. У довоєнній книжці я натрапив тоді на чорно-білу фотографію прапора загону Едмунда Ружицького. З одного боку на ньому був польський орел і напис польською, а з іншого – київський архангел Михаїл і напис українською. Підпис під фотографіями вказував на краківський музей, але…

Незважаючи на наполегливі спроби, мені тоді не вдалося пробитися крізь музейну бюрократію: «А ви певні, що це у нас?»; «А може знищений під час війни?»; «А який каталожний номер?»…

Коли я вже був директором Польського інституту в Києві перед черговою річницею повстання я звернувся за допомогою в цій справі до Музею історії Польщі (за підтримку я безмежно вдячний Роберту Костро). Справа зрушила з місця завдяки енергії та справжньому ентузіазму Войцеха Кальвата, який віднайшов у Кракові той вицвілий прапор і доручив зробити копії – одразу… дві. Друга мала піти в Україну як дарунок. І так вона потрапила до Канцелярії президента Польщі (і тут слід однозначно відзначити участь та рішучість у цій справі міністра Войцеха Колярського).

Чи президент України та його офіс зрозуміли цей жест? Припускаю, що не обов’язково – в нинішній ситуації війни та в ситуації, коли Польща знову стала для України державою «другого плану»?.. Чи, оскільки вони не історики, вони не побачили в прапорі якоїсь алюзії на наші історичні претензії?

Можливо, прапор «загубиться» у сховищі з подарунками? А, може, все ж потрапить до якогось українського музею? А, можливо, (і це була б вершина мрій) його передадуть якійсь українській бригаді (може, тій, яка отримала наше озброєння?), яка прийме почесне ім’я «Героїв Повстання 1863 р.»?..

Якщо я закінчу пост на цьому місці, то, окрім звичних несхвальних коментарів, зіткнуся також із нерозумінням. Тож трохи історії.

Січневе повстання було останньою спробою відновити Річ Посполиту в її історичних кордонах. У той час тривало формування сучасних націй (набування національної свідомості народними масами), тож повстанці, які піднімалися до бою, намагалися закликати до спільної боротьби селян – не лише польських, а й литовських, білоруських та українських. У багатьох випадках це було не цинічно, а щиро – визнання суверенності народу та пошана до його етнічної окремішності. Напевно, найкращим прикладом тут є Вінцент Константи Калиновський («Кастусь») і його ставлення до білоруськості.

Сучасні литовські та білоруські патріоти вважають повстання 1863 р. своїм, а в Україні воно досі (згідно з російською пропагандою) є «польським повстанням». Так було, але це поступово змінюється…

Події 1863 р. ідеально підходять для нашої спільної пам’яті. Факт, що українські селяни не підтримали повстання, болісний, але не визначальний (польські селяни у своїй масі теж не підтримали повстання, про що так промовисто пише Жеромський). Питання, яке ми маємо собі ставити, звучить «Кого з тодішніх повстанців ми визнаємо українцем?», а не «Який відсоток тодішніх українців брав участь у повстанні?» Слід завжди пам’ятати, що переважна більшість людей тоді не мала національної свідомості.

Проблема польсько-українського історичного діалогу роками полягала в тому, що ми зосереджуємося на тому, що криваво нас розділяє. Історична політика між двома державами повинна полягати у пошуках того, що нас об’єднує. А ми що?..

Чи замислювалися ви колись, чому польсько-угорська дружба триває попри кривавий напад угорців на Польщу у XVII ст.? Чому вона така міцна попри союз угорського короля з хрестоносцями в часи Грюнвальду? Тому, що ми маємо для пам’ятання інше – те, що нас зближує. У польсько-українських відносинах багато хто дбає (і не лише Росія) про те, щоб поляки й українці пам’ятали лише взаємну ворожість…

Прапор?.. Він сам по собі – лише епізод… Одним із проєктів, які я не завершив, була серія гральних карт, присвячених повстанню 1863 р.; валетом пік там мав бути кавалерист Ружицького (такий, як на збережених у Львові фотографіях) – може, колись прийде час і на це.

Роберт Чижевський

Фото: Офіс президента України; Роберт Чижевський