Адольф Лільєвич, який утік із СССР у 1930 р., у 1939 р. мимоволі знову опинився на совєтській території. Вирок у його справі підписали 21 червня 1941 р. – за день до початку німецько-совєтської війни.

Адольфа Лільєвича затримали працівники Володимирського міського відділення НКВД при спробі виїхати на територію, підкотрольну німцям. Їм здалися підозрілими документи, за якими він намагався перетнути кордон. Арештованого помістили в тюрму у Володимирі.

Постанова на арешт Адольфа Лільєвича

До справи як речовий доказ долучили посвідку № 5892926 зі слідами підчистки та виправлення. «В легітимації записано: уродженець с. Довбуш Грубешівського повіту, тоді як насправді Лільєвич А. П. є уродженцем с. Довбиш Мархлевського району Житомирської області», – занотували слідчі.

У більшості документів справи прізвище героя нашого нарису записано як «Лильевич» (рос.), натомість трапляються й інші написання: Лилевич (укр. Лілевич) та Люлевич. Працівники НКВД уточнили прізвище і склали відповідний акт, визнаючи правильним прізвище Лільєвич. Ми теж будемо дотримуватися цього написання.

З анкети арештованого дізнаємося, що Адольф Павлович Лільєвич народився 23 вересня 1899 р. у Довбиші на Житомирщині. На момент арешту проживав у Володимирі, на вулиці Конституції 17 березня, 103, був безробітним, а до цього працював сторожем у місцевій пожежній частині. До складу сім’ї входили дружина Яніна (28 років), дочки Ельжбета (три роки) і Кристина (два роки). Дружина з дочками проживали в селі Хмелів біля Володимира. У війську не служив за станом здоров’я.

У справі збереглася довідка, видана Мархлевською сільською радою Щорсівського району Житомирської області, про те, що Адольф Лільєвич належав до прошарку куркулів, мав 5 га землі, хату, клуню, пару коней, худобу. У 1928 р. він нібито вибув до Польщі, в 1936 р. повернувся. Далі «був репресований і ми не знаємо, де він зараз проживає». У другій довідці вказано, що Лільєвич нібито мав власну оліярню і будував механізований млин. Згідно із цією довідкою, у 1930 р. його розкуркулили і невдовзі Лільєвич нелегально перейшов совєтсько-польський кордон. Його дружина (припускаємо, що інша), як йдеться в документі, «весь час займалася контрабандою».

На допитах Адольф Лільєвич підтвердив, що проживав у Довбиші, а в 1930 р. нелегально перетнув совєтсько-польський кордон. Після місяця ув’язнення в Рівному він отримав тимчасові документи. Спочатку працював у Луцьку, а в 1932 р. переїхав до Володимира. Тут працював сторожем у пожежній частині, потім на бойні, звідки його в жовтні 1939 р. звільнили.

Під час слідства провели низку допитів й опитали кількох свідків. Слідчі уточнювали різні деталі: як саме підслідний переходив кордон, де і коли працював, але особливої ясності в справу це не внесло. Свідчення самого Лільєвича часто суперечили самі собі, свідки теж не могли щось до ладу сказати.

У записці, скерованій начальнику районного відділення НКВД Мархлевська та начальнику прикордонного загону Олевська, зокрема, сказано: «Адольф Лільєвич показує, що в СССР рідних у нього не залишилося, оскільки батьки, які проживали в селі Довбиш Мархлевського району, померли, а іншої рідні (жінки, дітей) не було. Однак, за нашими даними, Лільєвич, перебуваючи в Польщі, вів переписку і, за неперевіреними даними, у нього в СССР залишилася сім’я – дружина й діти. (…) Просимо перевірити та задокументувати всі дані, що стосуються роботи за місцем попереднього проживання Лільєвича, а також обставин, які викликали перехід державного кордону. (…) Начальника прикордонного загону просимо перевірити й узагальнити обставини нелегального перетину кордону Лільєвичем 2 лютого 1930 р.»

Хоча проведені заходи так і не дали якихось відчутних результатів, це не завадило в січні 1941 р. висунути Адольфу Лільєвичу обвинувальний висновок. У цьому документі зазначено: «Адольф Павлович Лільєвич звинувачується в тому, що в 1930 р. утік із СССР на територію Польщі і впродовж 10 років працював у польських адміністративно-господарських установах. Зі встановленням совєтської влади в Західній Україні намагався виїхати в Німеччину, для чого підробив документи. Отримавши пропуск у німецько-совєтській комісії, вдруге намагався з підробленими документами отримати совєтський паспорт, тобто винен у злочинах, передбачених ст. 80 і 68 Кримінального кодексу УССР».

Справу передали на розгляд Особливої наради при НКВД СССР.

Згідно з протоколом № 63 від 21 квітня 1941 р., Адольфа Лільєвича помістили у виправно-трудовий табір строком на вісім років, відраховуючи термін від 6 червня 1940 р.

Виписка з протоколу з вироком Адольфу Лільєвичу

У довідці, датованій 29 січня 1942 р., вказано, що вирок не був виконаний, «оскільки немає даних про місцезнаходження арештованого, евакуйованого у зв’язку з воєнною обстановкою із прифронтової смуги». Можемо припустити, що Адольфа Лільєвича вбили службовці НКВД під час масового розстрілу в’язнів Володимирської тюрми.

Довідка про невиконання вироку

Але не варто вважати, що на цьому його справу закінчили. В 1952 р. працівники УМГБ (таку назву НКВД отримало після чергової реформи) повідомили в заключенні, що, провівши місцевий розшук, вони не знайшли Лільєвича, інших компрометувальних матеріалів на нього вони не роздобули. Було прийнято рішення: «Матеріалів для оголошення Адольфа Лільєвича у всесоюзний розшук недостатньо. Архівну слідчу справу № 057 199 на А. П. Лільєвича здати у відділ «А» УМГБ Волинської області на зберігання».

Заключенням прокуратури Волинської області від 20 листопада 1989 р. Адольфа Лільєвича реабілітовано.

***

З архівними кримінальними справами жителів Волині, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сайті Державного архіву Волинської області.

(Далі буде).

Анатолій Оліх