Люди гір не пов’язані виключно з географією чи меншими й більшими висотами, від яких у пересічної людини паморочиться в голові. Їх характеризує певний спосіб мислення, внутрішній ландшафт, межі якого окреслюються не мапою, а відвагою і страхом, впертістю і сумнівом, а ще самотністю.

Ванда Руткевич і Єжи Кукучка були саме такими людьми − зліпленими з амбіцій, ризику й тиші, що огортає світ високо вгорі, на самій його вершині. Для них гори не були декорацією для презентації самих себе чи спортивною ареною, на якій змагаються за якесь місце. Вони були для них усім − вимогливим суперником і тихим співрозмовником. Суворим, часто жорстоким, проте чесним.

Ми живемо в епоху, коли альпінізм усе частіше стає медіапродуктом, а підкорення вершини прирівнюється до обов’язкової екскурсії. У їхні часи кожне сходження на вершину було подібне до перемовин із долею. Це був виклик скелястим масивам, а не проєкт, у якому треба щось прорекламувати. Вони піднімалися високо не для того, щоб щось довести іншим, а щоб перевірити себе, розширити власні межі.

Постать Ванди Руткевич не вписувалася в прості, зрозумілі для так званої більшості рамки. За освітою вона була інженером-електроніком, випускницею Вроцлавської політехніки. У її підході до гір освіта проявлялася в точності, плануванні та тверезому аналізі ризиків. Перш ніж потрапити в Гімалаї, вона пройшла класичний шлях розвитку альпініста: Татри, Альпи, Кавказ.

Ванда Руткевич на горі Кшива Турня в Соколіках. Фото: Северин Бідзінський. Джерело: wikimedia.org. Public domain

Її кар’єра в альпінізмі розвивалася паралельно з професійним життям, що, безумовно, вимагало суворої дисципліни, планування й рішучості. Я пам’ятаю, як мене переповнювала гордість, як я захоплювалася альпіністкою, яка стала першою полькою та європейкою загалом, що підкорила Еверест, і першою жінкою, що піднялася на К2. Вона, без сумніву, заслужила посісти важливе місце в історії та сфері, де переважають чоловіки. Ванда Руткевич не просила про це, вона це місце просто зайняла.

У часи, коли світ мислить стереотипами, її гімалаїзм виражався через свободу й незалежність. В особистому житті Руткевич кілька разів виходила заміж, її стосунки були бурхливими, підпорядковувалися пристрасті й постійному руху. Вона сама казала, що гори – це її справжній дім.

Її мрія підкорити всі восьмитисячники була не лише спортивною метою, а й спробою надати сенсу майбутнім рокам у тіні дедалі більшого ризику. Вона шукала не визнання, а висоти, адже зі збільшенням висоти зменшується кількість умовностей і соціальних очікувань. У горах вона могла бути собою. Її зникнення під час сходження на гору Канченджанга в 1992 р. до цих пір викликає емоції та питання, але, можливо, саме ця недомовленість найкраще їй пасує.

Єжи Кукучка, маючи таку ж пристрасть і сформований тим самим вітром,  був іншим. За освітою він механік, походив із родини робітників із села Істебна (Цешинська Сілезія). Його шлях у гори не був устелений трояндами. Він починав повільно, скромно працюючи та заощаджуючи на спеціалізоване спорядження. Мистецтво сходжень вивчав у Татрах і Альпах, швидко здобуваючи репутацію надзвичайно витривалої людини.

Єжи Кукучка (зліва) i Анджей Чок під час сходження на Еверест весною 1980 р. Фото: Анджей Гайнріх. Джерело: wikimedia.org. Public domain

За ним не стояли ані численні спонсори, ані всілякі медіа, готові до будь-якої сенсації та розголосу. Кукучку підтримували непохитна послідовність і наполегливість у досягненні мети. Він піднімався туди, де інші вже не мали сил та ідей. Він підкорив Корону Гімалаїв і Каракоруму в стилі, який і сьогодні викликає величезне захоплення: новими маршрутами, узимку, швидше, дешевше, часто з більшим ризиком.

Він небагато говорив про себе, дозволяючи це робити своїм досягненням. Волів, щоб від його імені промовляли гори. Кукучка роками працював фізично, зокрема монтажником і зварювальником. Ця важка робота загартувала його фізично і психологічно. Точкою відліку для нього була його сім’я – дружина Цецилія і сини. Вони давали йому відчуття безпеки, стабільності та впевненості, що на Землі існує місце, де він може поставити ногу, щоб зрушити світ.

Незважаючи на міжнародну славу, він залишався простою у спілкуванні людиною, уникав гучних промов і самореклами. Він загинув на Південній стіні гори Лхоцзе в 1989 р. Його смерть ніби стала доповненням шляху, який він свідомо обрав.

Руткевич і Кукучка різнилися майже всім: темпераментом, манерою життя, стосунками з людьми. Але їх об’єднувало найважливіше − безумовна любов до гір. Гори були для них не трофеєм, а радше випробуванням і викликом. Вони розширювали межі людської витривалості, сенсу, амбіцій і ціни, яку іноді доводиться платити за мрії, часто назавжди залишаючись у місцях, заради яких ризикнув усім.

Люди гір відходять, але залишається пам’ять, як у випадку з Вандою Руткевич і Єжи Кукучкою − двох людей, які піднялися вище, ніж сягає пересічна відвага.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG

На головному фото: Еверест. Фото. Simon / Pixabay