Продовжуючи тематику польських військовополонених, пропонуємо увазі читачів біографічний нарис про капрала Війська Польського Юзефа Путрича. Як і вже згадуваний нами Кароль Бєляков упродовж жовтня 1939 – липня 1940 рр. він перебував у табірному пункті № 11 «Сапожин» (с. Сапожин Корецького району Рівненської області).  

Юзеф Путрич, син Яна, народився в 1907 р. у селі Скорода Віленського воєводства. Згодом родина, зокрема батько Юзефа Ян, матір Ельжбета, брат Антоній (котрий, за словами Юзефа, в 1940 р. перебував у радянському полоні в Литві) і сестра Ядвіга, переїхала до Вільнюса та мешкала на вулиці Офіцерській, 4/7.   Відомо, що Юзеф  мав освіту 7 класів народної школи й був одружений із Марією, в дівоцтві Станкевич.

У перших числах вересня 1939 р. його призвали у 85-й піхотний полк. 17 вересня того ж року у Львові він отримав поранення від вибуху авіабомби, а 22 вересня потрапив у радянський полон.

Із 22 жовтня 1939 р. він, як військовополонений, перебував у табірному пункті «Сапожин». Як уже зазначалося, полонені польські вояки були задіяні на реконструкції дороги Новоград-Волинський–Рівне–Дубно–Львів. Більшість із них відверто саботувала будівельні роботи, чого не можна сказати про Юзефа Путрича, який, за свідченням адміністрації табірного пункту, виконував встановлену норму виробітку на 100–125 %.

Економічна ситуація, що існувала на території УРСР, справляла гнітюче враження на військовополонених поляків, яких іноді вивозили за межі табірних пунктів. Навесні 1940 р. пічники табірного пункту «Сапожин» їздили до Новограда-Волинського. У числі останніх був і Юзеф Путрич. Після поїздки чоловік не міг приховати своїх вражень: «Коли переїхали кордон (колишній радянсько-польський кордон, наявний до 17 вересня 1939 р. – авт.), то відразу побачили, як там погано живуть люди, ходять обідрані, босі, навіть кури там общипані… Я бачив одного чоловіка, який ніс хліб. Коли я попросив у нього, щоб він мені цей хліб продав, то той сказав: «Я сам цілу ніч простояв за хлібом і дістав лише одну буханку на всю сім’ю». Не залишило байдужим бранця й радянське колгоспне господарювання. Він був переконаний, що приватне сільське господарство набагато продуктивніше, ніж колективне, оскільки кожен господар дбайливо виорює найменший клаптик землі, а колгоспні трактори орють, залишаючи великі ділянки непереораної стерні. Саме така недбалість, на думку Юзефа Путрича, була причиною низької врожайності, притаманної колективним господарствам.

На щотижневих політінформаціях відбувалася ретельна ідеологічна обробка полонених. Комендант Сапожинського табірного пункту систематично приносив бранцям газети «Радянський голос» та «Під прапором Леніна», які видавалися польською мовою. Однак відомості, що містилися в газетах, викликали гостру критику з боку поляків. Уродженець Віленського воєводства Юзеф Путрич відмовлявся вірити газетній публікації про те, що і його мала батьківщина відійшла до складу СРСР. Радянська пропаганда, яка цинічно обманювала народ, стверджуючи про добробут і рівність усіх громадян СРСР, обурювала Юзефа Путрича. У той час, коли більшість мешканців «звільнених» територій потерпали від дефіциту продуктових і промислових груп товарів, радянські функціонери розкошували за рахунок награбованого майна. «Ще кажуть, що в них панів немає, а це хто їздить на автомобілях?» – запитував він своїх побратимів щоразу, як повз будівництво проїжджали радянські функціонери.

Економічна ситуація в країні позначилася і на бранцях радянських трудових таборів. Із настанням зими жителі переважної більшості табірних пунктів так і не отримали відповідного взуття та одягу, наслідком чого стали часті випадки обмороження рук і ніг. «Я мав одну сорочку й носив її шість місяців. Мене в ній у полон взяли, в ній я працював, не змінюючи. Вона на мені зотліла. Я ходив і довго просив заміну білизни і ніяк не міг допроситися. Наш бригадир не піклувався про нас…», – констатував у розпачі Юзеф Путрич. Його невдоволення політикою радянської влади та відверта критика ним адміністрації табірного пункту не залишилися поза увагою Особливого відділу НКВС. 11 липня 1940 р. військовополоненого арештували. Під час слідства бранець перебував у в’язниці міста Рівне.

Виснажений важкою фізичною працею на будівництві траси та довготривалими допитами під час слідства, у завершальному слові під час судового засідання, яке тривало понад вісім годин, Юзеф Путрич сказав: «Я прошу найменшу міру покарання. Я сам робітник, усе життя працював, а зараз хворий після поранення. Може, що й казав, то без зла». Проте вироком Військового трибуналу військ НКВС Волинської області від 7 жовтня 1940 р. «за систематичне проведення серед військовополонених антирадянської агітації у 1940 р.» (ст. 54–10 ч. 1 КК УРСР) Юзефа Путрича засуджено до семи років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Подальша доля Юзефа Путрича залишається невідомою.

Постановою Президії Рівненського обласного суду від 29 березня 1989 р. вирок Військового трибуналу відмінено, справу припинено через відсутність складу злочину.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.