23 березня померла польська журналістка зі Львова Божена Рафальська. У квітні вона відзначала б 14-річчя з дня заснування квартальника «Lwowskie Spotkania», головним редактором і видавцем якого була.

Цей журнал, присвячений культурі та мистецтву, був надзвичайним. Він напряму був пов’язаний із довоєнною атмосферою Львова. Складався із суміші меланхолії та мрій про безповоротно втрачену польську епоху. Тільки Божена з її чутливістю, естетичною безкомпромісністю і дбайливим ставленням до відповідності форми та змісту могла видавати такий журнал. Не такий, як всі, єдиний. Сецесійна віньєтка з панорамою міста Лева Сергія Крохмаля-Шахвердова, вірменина зі Львова, незвичний як на сьогоднішній день формат, багато простору, що дає читачеві перепочинок. Було дуже приємно переглядати журнал, ніби перенесений безпосередньо зі старих, кращих часів.

Незважаючи на критику прихильників сучасності, які, не розуміючи нічого, хотіли би все звести до рівня рекламної листівки із супермаркету, Божена не піддалася. І виграла. Незабутніми залишаться номери журналу, присвячені обороні Львова в 1918 р. і Львівським орлятам, акції «Буря» у Львові, трилогії про короля Яна III Собеського та тематичні номери про Збігнєва Герберта.

Як важко зрозуміти, що Божени немає; зникла, загубилася, відійшла. Важко зрозуміти, тому що спочатку потрібно подолати граничний поріг болю, наростання бунту й відчаю.

Вона була однією з найближчих мені людей. Напевно, такою була для багатьох із нас, тих, хто зібрався в костелі Святого Антонія у Львові. Однак ми її втратили.

Проте втішає один парадокс, можливо, навіть більше – знак від Бога: те, що ми прощаємося з Боженою саме в цьому храмі, такому важливому для неї. Саме тут завдяки Божені Рафальській, її багаторічній посвяті та зусиллям вдалося вперше вшанувати Збігнєва Герберта – у цьому храмі відкрили пам’ятну дошку про його хрещення. Відразу за рогом, на будинку на вулиці Личаківській, 55, де він народився, – інша меморіальна дошка. Тільки ті, хто тоді у 2002 р. разом із Боженою добивалися цього увічнення, знають, скільки це потребувало мужності та рішучості. Без неї нічого не вдалося б, її успіх має в цьому місці тривалий матеріальнийслід.

Божена Рафальськa народилася в 1949 р. у Львові, на Личакові, недалеко від колишніх казарм 14 полку Язловецьких уланів. Як сама писала: «Я дитина Личакова, виросла в тіні орлят. 1 листопада ми йшли спочатку на могилу бабці, а потім завжди на Цвинтар оборонців Львова, який я запам’ятала ще з часів, коли він не був дощенту знищений. Мама вчила нас, мене й мою сестру Кристину, як робити лампадки, котрі ми ставили на могилі бабці та на Цвинтарі оборонців. Ми про них завжди так говорили – оборонці. 1 листопада там відбувалося щось надзвичайне, урочисте, автентичне. Щось, що суперечило загальному лицемірству». Вона закінчила польську школу імені Марії Конопницької, а на навчання поїхала до Вільнюса, до єдиного на той час вищого навчального закладу в СРСР, де викладали польською мовою, – Вільнюського педагогічного інституту. «Одного разу, коли я приїхала на канікули, – згадує в статті журналу «LwowskieSpotkania», – я зустріла свого колегу українця – Юрка. Він сказав: приготуйся, вони все зруйнували. Не йди туди, мабуть, слідкують... Я не пішла, а побігла туди. Коли побачила ті руйнування, ті повалені хрести, видерті плити пісковика, у мене було тільки одне запитання – за що? Тоді, в той момент, коли я була приголомшена, я егоїстично думала тільки про одне: чому нам зруйнували це прекрасне місце? Нам, дітям Личакова, котрі виросли серед цього таємничого цвинтаря». Чи потрібно щось більше, щоб ми зрозуміли, в яких незвичних обставинах формувався характер і позиція Божени Рафальської?

Після закінчення навчання вона почала працювати в єдиній у Радянському Союзі польській газеті «Czerwony Sztandar», що виходила у Вільнюсі. Вона уникала комуністичної пропаганди, пишучи здебільшого про літературу, історію та культуру. Володіла прекрасним мистецьким чуттям, сама добре малювала, тому займалася також написанням рецензій на художні виставки. У кінці 80-х років, під час відродження польськості в Україні, повернулася до родинного Львова і, використовуючи свій вільнюський досвід, стала автором ідеї, засновником, а точніше відновником, першої польської газети в Україні – «Gazety Lwowskiej». Протягом десяти років була її головним редактором. Вона надала газеті унікальний характер і неповторний клімат, пов’язуючи польськість з універсальними традиціями Львова. У 2001 р. заснувала щомісячне видання «LwowskieSpotkania», присвячене в основному культурі, мистецтву й мистецькому життю поляків у Львові, на львівській землі і в Україні.

Божена Рафальська була не просто журналісткою, вона передусім була одноосібною інституцією культури у Львові. Це вона була натхненником та реалізатором таких проектів, як Дні Збігнєва Герберта, польсько-українське видання його поезії, а також увічнення місць у Львові, пов’язаних із поетом. Це вимагало згуртування навколо видання групи світлих, активних і відважних поляків та українців, а також подолання з їхньою допомогою багатьох труднощів, упереджень і неприязні. На жаль, не тільки в українському середовищі…

Божена Рафальська завжди була учасницею Днів польської культури у Львові, займалася промоцією молодих польських творців: поетів, фотографів, художників, літераторів. Вона надихала низку культурних подій, які служили польсько-українській співпраці, найкращим доказом якої є багата серія перекладеної українською мовою польської літератури, що побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», із котрим Божена співпрацювала протягом 15 років. Сама теж займалася літературою, що оцінило журі літературного конкурсу імені Казимира Вєжинського під керівництвом професора Яцка Лукасевича. За цикл оповідань отримала першу нагороду.

У 2002 р. Божена Рафальська була ініціатором створення Львівського товариства приятелів мистецтва. Як заступник голови, пропагувала діяльність товариства на сторінках видання «LwowskieSpotkania», а також посприяла передачі товариству горища в будинку на вулиці Рилєєва (колишня вулиця Баденіх). Була членом Спілки польських журналістів на Сході та Федерації польських організацій в Україні.

Важко уявити собі Львів без Божени Рафальської. Багатьом закоханим у це місто його чарівність відкрилася саме завдяки їй, її вразливості, витонченості, навіть тендітності. Їй не була властива демонстративність. Польськість, на захист якої вона не раз ставала незламно і безкомпромісно, була завжди делікатною, базувалася на глибоких знаннях і культурі. Вона була доброю, чуйною людиною, відданим і вірним другом.

Cьогодні Божени вже немає з нами. Мабуть, ходить вулицями свого втраченого, однак справжнього міста. Єдиного справжнього. Із сумкою, наповненою матеріалами, які, зрештою, нічого не важать. Прибігає від Острої Брами просто на львівський Ринок. Через Цвинтар орлят до тієї могили, де лежить мати і серце сина. Із гори Трьох хрестів дивиться при заході сонця на церкву Святого Юра і вежі костелу Святої Ельжбети. З Антакальниса, з-під костелу Святих Петра і Павла – на Вірменську церкву. А понад дахами Львова підіймаються вежі вільнюського костелу Місіонерів. Є там ще одне місце, де з Татарського пагорба видно панораму Перемишля, а далі срібну стрічку Сяну. Видніється малий будиночок, оточений мальвами. Нарешті вона в себе. У своїй реалізованій Аркадії добра і краси. Там разом із нею найкращі друзі: чоловік Александр Оболадзе – польський грузин із Вільнюса, Сергій Крохмаль-Шахвердов – вірменський князь Шахвердян, Валерій Бортяков – росіянин із найбільш польською душею на світі. Туди приходить і Збігнєв Герберт, тому що львів’яни завжди знайдуть можливість, щоб порозмовляти, навіть за таких надзвичайних обставин. Мабуть, ми також хотіли би бути на такій зустрічі. Але не будемо. Бо не вистачило нам любові й вірності. Тепер будемо дозрівати до цієї зустрічі. А те, що побачимося, Божено, я впевнений.

Рафал ДЗЄНЦЬОЛОВСЬКИЙ