Наш черговий нарис про звичайного, нічим не примітного вчителя, який мріяв про тихе життя в колі своїх учнів і родини, однак перипетії долі внесли корективи у його розмірене буття.  

Максиміліан Сливінський народився в 1907 р. у місті Ярослав (нині – Підкарпатське воєводство). Його батько Микола Сливінський працював каменярем. Він помер у 1909 р., коли Максиміліану виповнилося два роки. Матір Емілія Сливінська (прибл. 1865 р. народження) виховувала дітей і дбала про сімейний затишок. Сестри Марія (1895 р. народження) і Станіслава (1891 р. народження) перед початком Другої світової війни мешкали у Гжешові, Стефанія (1900 р. народження) проживала разом із матір’ю у Ярославі.

У 1918 р. Максиміліан закінчив 4-класну школу, а у 1926 р. – 8 класів польської класичної гімназії. В 1930 р. він завершив навчання у Львівському університеті. З 1930 до 1931 р. проходив військову службу, після завершення якої отримав звання плутонового, а після військового вишколу в піхотному полку в місті Ярослав у 1936 р. отримав звання підпоручика резерву. З 1934 р. працював учителем у гімназіях Чорткова, Сарн і Дубна.

Напередодні Другої світової війни, 15 серпня 1939 р. Максиміліан Сливінський був призваний до лав 43-го піхотного полку польської армії. 18 серпня він у складі підрозділу, що складався з 80-ти військовослужбовців, відправився до міста Солець-Куявський у розпорядження командування 13-ї піхотної дивізії. Тут він керував господарською частиною. 10 вересня дорогою до Варшави дивізія була розбита військами вермахту. Солдатам, які вціліли в бою, вдалося втекти в напрямку Любліна. Звідти Сливінський відправився у Львів, де в госпіталі перебувала його дружина Михайлина (1910 р. народження), яка щойно народила донечку. Забравши дружину й немовля, 9 жовтня військовослужбовець вирушив до Дубна. Родина облаштувалася в будинку на вул. Шевченка, 28. Згодом Максиміліан Сливінський влаштувався вчителем спочатку 1-ї, а згодом 8-ї дубенської школи.

Його було арештовано 10 квітня 1940 р. під час масових арештів громадян польської національності. Їх здійснювали органи НКВС із метою попередження діяльності антирадянських конспіративних осередків. Максиміліанові Сливінському було пред’явлено звинувачення в тому, що він є підпоручиком резерву Війська Польського, «зміцнював буржуазний устрій бувшої панської Польщі, а також мав антирадянський настрій». Після кількох допитів арештованого та свідків слідчий не знайшов підстав для передачі справи на розгляд Особливої наради при НКВС, як це було з сотнями інших, подібного штибу справами. Максиміліан Сливінський не мав жодних нагород від польського уряду, не брав участі в діяльності політичних та громадських організацій, навіть формально не був зарахований до жодної з них. До того ж свідок, єврей за національністю, з числа тих, які часто «виручали» слідчих своїми розповідями про утиски та приниження, що зазнавали від представників титульної нації, не дав путніх доказів будь-якої провини. Останній стверджував, що Сливінський досить добре ставився до нього, оскільки вони були земляками, але згодом, у зв’язку із загальною політикою Польщі стосовно євреїв, ставлення Сливінського дещо погіршилося. Однак жодних фактів, які б підтвердили такий стан речей, свідок не навів. Слідство з’ясувало, що в’язень є вихідцем із робітничого класу та жодних дій, направлених проти радянської влади не чинив: «… ничего существенного, уличающего обвиняемого в совершении каких либо преступлений, предусмотренных ст. 54–13 УК УРСР со стороны Сливинского следствием не добыто». Провівши п’ять місяців у в’язниці, 26 серпня 1940 р. М. Сливінський вийшов на волю. Подальша його доля невідома.

Випадок М. Сливінського є до певної міри неординарним, адже радянській репресивній системі, в більшості випадків, не було потрібно жодних доказів провини для ув’язнення тієї чи іншої особи на десятки років, а особливо, коли мова йшла про представників польської національності, які у 1939–1940 рр. були в епіцентрі діяльності НКВС. Очевидно, він був непридатним і для вербування його як інформатора. Принаймні жодних документів, які б підтверджували факт «обробки» в’язня у слідчій справі, не виявлено. Проте доля героя нашого нарису залишає чимало відкритих запитань: як склалося його подальше життя, чи зміг він оговтатися після жахіть енкаведистських казематів, чи зумів пристосуватися до життя за «радянським часом», у радянських реалія, чи зламався, як і сотні гвинтиків, що не витримали тиску безжальної антилюдської машини?

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.