Якою має бути Україна? Відомо всім! Якщо ви запитаєте кого-небудь, що йому найбільше подобається в Польщі, отримаєте відповідь: чисті вулиці та доглянуті подвір’я, які видно з вікон автобусів.
Тим більшим був мій гнів, коли я переїхала в нову квартиру в новому житловому комплексі, а там за три дні перед під’їздом виросла гора будівельного сміття в мішках. «Спокійно, – думаю я, – хтось робить ремонт і невдовзі прибере ці мішки». Минає тиждень. Щодня, повертаючись додому після занять, я бачу, як будівельне сміття перетворюється на сміттєзвалище біля під’їзду. То хтось залишить бляшанку з-під пива, то пляшку з-під кока-коли. Подув вітер і сміття розлетілося по всьому новому гарному подвір’ї! Як кажуть поляки: «Кров мене залила». Розслідування тривало півдня. Добродії з ОСББ повідомили мені, хто із сусідів псує краєвид своїм сміттям.
Думаю собі: «О, ні! Війна!» Спітніла біжу на останній поверх і прикріплюю записку на дверях сусіда: «Будь ласка, приберіть будівельне сміття перед під’їздом». Щоб не можна було визначити, хто написав записку, підписала: «СУСІДИ». Повертаюся з роботи – немає двох мішків! Решта лежить, як і лежала! Я виграла битву, але війна триває! Оскільки я дочка офіцера і вчительки, то не годиться залишати це питання невирішеним до кінця. Спектакулярний наступ на сусіда я придумала за кілька хвилин. План був простим, але ефективним. Саме такий, щоб добряче посваритися й показати хто правий. Потрібно добитися свого, незважаючи ні на що. Я вирішила виносити своє сміття під двері сусіда-негідника! Процедура тривала три дні. Ескалація сусідської польсько-української війни саме набирала розмаху, коли пролунав телефонний дзвінок від мого учня. У той момент мені було не до розмов про роботу, але я підняла слухавку. «Це так поляки залагоджують свої справи?» – почула я в телефоні! О Боже! Пан Микола – член нашої організації, поляк за походженням!
Сусідська польсько-українська війна, перетворилася в польсько-польську на території України. Керуючись потребою в справедливості, я не дала застати себе зненацька! «А, то це Ваше сміття!» – крикнула я ніби переможним тоном, залишаючи собі час, щоб сформулювати відповідь. «Ха! Поляки не повинні вирішувати ці питання, тому що таких нема!!!» – мені довелося збрехати, а точніше – сказати так звану постправду. Виявилося, що пан Микола забрав свої мішки, а решта була не його.
Минув місяць. Привид конфронтації із сусідом висів наді мною, аж поки я не зустріла його в місцевому магазині. Я почервоніла від сорому. «Добрий вечір», – сказав він першим. Я відповіла. З почуттям розкаяння і педагогічної поразки.
Я поверталася додому. Задзвонив телефон. У слухавці чую голос «ворога»: «Пані Ево, запрошую Вас на чашечку примирення. Я прийняла запрошення без вагань і пішла до сусіда (вперше без сміття). На місці виявилося, що в нас однакова плитка на кухні, яку він також об’єднав із вітальнею. І ще з’ясувалася одна річ: чашечка примирення була солодшою, ніж помста.
Вітання пану Миколі. Прошу вибачення за сміття, а «ігри у війну» замінюю на діалог і чашечку примирення. Що і Вам рекомендую.
Ева МАНЬКОВСЬКА,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
