Лютий – це все-таки переломний місяць. Здається, науковці визначили, що найбільш депресивний день року – 18 лютого. Свята позаду, грошей мало, до весни далеко – вдалий час для підведення підсумків.
Після цілого дня занять повертаюсь додому. «Чому протягом 10 років, відколи я навчаю польської мови, не придумала кращого способу пояснити своїм учням, що знахідний відмінок у польській мові має закінчення «ę» замість української «у»?» – розмірковую всю дорогу, ковзаючись по снігу. Це було перше питання лютого, яке пригнічувало мене того вечора.
Заходжу додому з ватою в носі після вранішньої ларингологічної процедури. Сьогодні був ще й виступ на місцевому телебаченні, де я розмовляла про польсько-українські відносини, які весь час хтось хоче зіпсувати. Вдома виявляється, що знахідний відмінок був не єдиною проблемою. «Що скажеш?» – запитую я про виступ на телебаченні, очікуючи хоч на якусь розраду в цей найгірший день календарного року. «Ніхто тебе не зрозумів, тому що ти говорила польською мовою на українському телебаченні. Це твоє недопрацювання», – чую з порогу тон людини, яка, здається, свідомо прожила кожну секунду минулого десятиліття.
10 років пролетіли перед моїми очима. У паніці, й ніби виправдовуючись, я почала ритися в пам’яті. Чого може досягнути поляк у розквіті сил, проживаючи в Україні протягом 10 років? Я не відкладала на пенсію. Не отруїлася кетчупом, на який всі скаржаться, що він наповнений вбивчими консервантами. Додам також, що мене не вкусив жоден із безпритульних собак, яких я завжди боялася, тому що в Польщі їх немає. Крім того, я навчилася стежити за курсом долара й перераховувати його в голові на злоті. І, на довершення, я чотири роки проживала на вулиці Степана Бандери й цю адресу з байдужістю вказувала своїм знайомим із Польщі, а вони апатично запитували, чи це далеко від центру. Протягом 10 років я навіть не захворіла на свинячий грип, хоча з повідомлень у пресі було зрозуміло, що повинна була б! І на додаток до цього всього, я не навчилася говорити українською публічно.
Я заснула з неприємним відчуттям закладеного носа. Мене розбудив нежить. А разом із ним нова хвиля роздумів, змішаних із почуттям сорому й недопрацювання. Моя провина!
Уранці біжу в магазин, щоб купити щось на сніданок. Заходжу і, як це часто буває, чую польську мову з відомим мені легким східним акцентом: «Dzień dobry. Co podać?» («Доброго ранку. Що вам подати?») І тепер я зрозуміла. Можливо, і треба було довчити українську мову, але як це приємно, що хтось у чужій країні о 9-й ранку вітається з тобою твоєю мовою й продає тобі твій улюблений хліб. Звертається до тебе польською, хоча й не мусить, немає ані такої необхідності, ані обов’язку. Просто так, задля «розваги» розмовляє з лукавою посмішкою. Я також зрозуміла, звідки береться моє недопрацювання і чому, коли я повертаюся до Польщі, запитую маму українською мовою: «Як справи?»
Ева МАНЬКОВСЬКА,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
