У рідній стороні
Статті

Роман Гутовський – син польського військового осадника. У 1940 р. його сім’ю депортували з Рівного в Сибір. До Польщі він повернувся в 1947 р., пройшовши до Батьківщини довгу дорогу, котра пролягла через Сибір, Індію, Туреччину, Грецію та Італію. На Волинь приїхав уперше за 75 років.

Роман Гутовський народився в 1935 р. у Рівному. Його батько, Юзеф Гутовський, був солдатом. На Волинь він потрапив разом із Армією Галлера. Служив тоді в 44-му піхотному полку американського легіону. Після відновлення Польщею незалежності поселився в Рівному, жив із сім’єю в казармах. «Батько мав 15 га в осаді Галлерувка, але оскільки мамина сім’я була великою, він віддав свою землю маминому батьку», – розповідає Роман Гутовський. Проте доля військових осадників не оминула їхньої родини.

10 лютого 1940 р. сім’ю Гутовських посадили в товарний потяг і разом із тисячами сімей інших військових осадників вивезли в Сибір. Через кілька тижнів сім’я Романа Гутовського опинилася в Архангельській області.

Унаслідок Угоди Сікорського-Майського, підписаної в липні 1941 р., у Радянському Союзі оголосили амністію для засланців, що були польськими громадянами. Тоді ж розпочалося створення Армії Андерса. «Як ішлося в офіційній інформації, всі, хто коли-небудь носив зброю, повинні були взяти рюкзак і йти до найближчої залізничної станції. Там вони мали отримати квитки до Узбекистану, де формувалася польська армія. Батько це зробив, але з нашого барака він був один. Він узяв рюкзак і пішов. До сьогодні невідомо, що з ним сталося», – говорить Роман Гутовський. Юзеф Гутовський не дійшов до станції та не приєднався до Армії Андерса.

Сім’я Гутовських, мама, Роман і дві його старші сестри, переселилася пізніше до Узбекистану. Сестри з мамою працювали в колгоспі, а Романа, як і багатьох дітей поселенців, забрали до дитячого будинку. Каже: «Сталін настільки був «мудрий», що цих малих дітей, які не могли працювати, позбавив сім’ї. Він гарантував їм місце в дитячому будинку, і батьки, котрих ніщо не відволікало, могли поринути в роботу. Я не мав зв’язку із сім’єю». Його направили в сиротинець, що знаходився за 50 км від колгоспу, в якому працювали мама та сестри. Маму не поінформували, куди саме він потрапив. Коли вона прийшла пішки до цього сиротинця та запитала, де її син, їй відповіли: «Немає такого». А на запитання «Де я повинна його шукати?» почула відповідь: «Подивися, може, на кладовищі». Залилася сльозами, й на цьому все закінчилося. Протягом кількох років вона не мала зв’язку із сином.

«Одного дня до нас прийшли двоє офіцерів – англієць і поляк. Вони збирали дітей, щоб разом з Армією Андерса вислати їх до Ірану. Чому саме з Армією Андерса? – розмірковує Роман Гутовський. – Тому, що в 1942 р. у Росії був великий голод. І Андерс тоді сказав: «Наша армія піде. А що із сім’ями цих солдатів та із сиротами?» Сталін дозволив вивезти сиріт. Ми спочатку потрапили до іранського кордону, там був табір, у якому всіх збирали. Там ми чекали на вивезення. Частина поїхала до Африки, бо там була сильна британська адміністрація в Кенії, Уганді, Південній Африці, а частина – до Індії. Ми поїхали туди вантажівками».

«Кілька разів у житті мені вдалося виграти в лотерею», – розповідає Роман Гутовський. Разом з іншими польськими сиротами він потрапив під опіку доброго магараджі (історичний королівський титул правителів різних регіонів Індії), який ставився до них, як до власних дітей, і створив можливості для їхнього навчання та розвитку.

Джам Сахеб Дігвіджайсінхджі був індійським аристократом, магараджею північно-західного індійського князівства Наванагар, главою Ради індійських князів, дипломатом та освіченою людиною. Був теж знайомим генерала Сікорського й колишнім сусідом Ігнація Падеревського у Швейцарії. Коли він дізнався, що польські сироти, котрих вивозять із СРСР, не мають де подітися, вибудував ціле поселення в місцевості Балахаді, в якій прийняв 500 польських дітей. У цьому осередку були школа, каплиця, їдальні, житлові будинки, лікарня, спортивний майданчик, складські приміщення. «На наше утримання він виділяв власні кошти, пізніше утворив фонд польських дітей. Він сказав нам: «Я батько для вас усіх. Учіться старанно, щоб ви могли бути корисними своїй Батьківщині», – згадує Роман Гутовський. Додає також: «Я тоді був призвичаєним до життя в дитячих будинках. Ми займалися спортом, грали у футбол м’ячем, який я зробив зі шкарпеток. Ксьондз Здіслав Пешковський, якого ми називали друг Рись, в Індії організував польські харцерські загони, проводив тренування, табори та походи, заняття на території, розповідав нам про Польщу, про історію, навчив нас любити свою країну. Ми мали справжнє харцерство». У них був навіть справжній харцерський прапор, котрий подарував магараджа.

Коли закінчилася війна, нова польська влада сказала польським сиротам, що всі діти, які не мають зв’язку із сім’єю, повинні повернутися до Польщі найближчим транспортом. «Мене повинна була всиновити американська сім’я, яка не могла мати дітей. Я навіть записався на транспорт до США, але його не було. Раптом один зі старших хлопців, який знав моє прізвище, бо пам’ятав, що це я зробив той шматяний м’яч, отримав лист від своєї мами. Вона написала, що поселилася нещодавно з пані Гутовською та її доньками. Колега згадав моє прізвище. Я зробив фото, й він вислав його до своєї мами разом із листом. Написав, що тут є хлопець, якого звати Гутовський. Може це родина? І я отримав лист від мами: «Любий синочку, я стільки років плакала за тобою, а ти знайшовся». Я швидко записався на транспорт до Польщі. Той спорт мене тоді врятував», – говорить Роман Гутовський.

У Балахаді він ходив до англійської світлиці, вивчав мову: «Це мені допомогло, коли в 1947 р. ми зі ще одним хлопцем із сиротинця випливли на перевантаженому кораблі разом з англійцями, що виїжджали з Індії. У нас не було окремої каюти. Ми спали в матроських мішках, кочували під однією зі шлюпок. Англійська пригодилася, коли якийсь матрос зачепив нас і запитав: «Хлопці, що ви тут робите?» Я йому тоді відповів англійською. Він почав приносити нам щось смачненьке. Виявилося, що він був кухарем».

Хлопці зійшли з корабля в Суеці та чекали на судно до Італії. В Італії, у Генуї, на них чекав товарний потяг із Польщі, в якому був вагон для польських дітей. «Виявилося, що з дітей були тільки ми – я і той хлопець. Коли ми доїхали до перехідного табору, мамі вислали телеграму. За мною тоді приїхала сестра. Донині я маю такий документ: «Підтверджую отримання дитини, одна штука. Хлопець прибув з Італії», – розповідає пан Роман. Сім’я жила тоді в Ольштині. Пам’ятає також, що вже на другий день після його повернення додому до них прийшов чоловік, який представився військовим прокурором. Запитав, чи знає його синів. «Я знав. Був із ними в дитячому будинку. Вони були старші від мене, але не повернулися до Польщі. Той чоловік пізніше часто запрошував мене до себе на обід і просив, щоб я розповідав про його дітей. Через багато років вони повернулися до Польщі», – згадує. Проте не всі польські сироти повернулися на рідну землю. Після війни вони опинилися в Південно-Африканській Республіці, Італії, Сполучених Штатах, Канаді та в інших країнах.

«Є одна Батькіщина – Польща», – відповів він на запитання про те, яке місце на землі вважає рідним. До Рівного поїхав, щоб побачити місце, де народився, зокрема казарми, де жив і де колись сфотографувався з батьком. Фото врятувала тітка.


Розповідає, що найяскравіший спогад із дитинства в Рівному – «вихід із дому, коли мама гарячково хапала все, що могла». Згадує, що не бачив ані бабусі, ані дідуся, бо вони померли раніше. «Дідусь помер в Ольштині. На його могилі є напис: «Валенти Марціняк із Рівного». Ті, котрі приїхали звідкись, писали на нагробках, звідки походять. «В Ольштині це видно. Ці люди зазначали, звідки вони», – згадує Роман Гутовський.

Після війни він закінчив політехніку, став інженером і працював на будовах. Нині він секретар «Кола поляків з Індії». Каже, що життям задоволений.

Наталя ДЕНИСЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОВІТРЯ ДИТИНСТВА (про відвідини Романом Гутовським Рівного, в якому він народився). 

ВІЙСЬКОВІ ОСАДНИКИ

ДРУГА ХВИЛЯ ДЕПОРТАЦІЇ

Схожі публікації
Учасники школи архітектури відвідали Дубно
Події
21 серпня Дубенське товариство польської культури приймало учасників денного табору, присвяченого архітектурі, який у ці дні проводить Українсько-польський союз імені Томаша Падури в Рівному.
21 серпня 2026
Безкоштовні заняття з польської мови в Дубні
Події
Дубенське товариство польської культури запрошує на заняття в суботньо-недільній школі польської мови, які проводить учитель із Польщі.
21 серпня 2026
Польські фразеологізми: Асертивність, тобто непросте мистецтво казати «ні»
Статті
У теорії все виглядає банально просто. Психологи переконують, що асертивність полягає у висловленні власних потреб та окреслені кордонів – спокійно, рішуче та з повагою до інших. Однак на практиці багато хто досі має із цим величезну проблему.
21 серпня 2026
В Івано-Франківську провели форум національних спільнот та корінних народів
Події
18 серпня в Івано-Франківську відбувся Західноукраїнський форум національних спільнот та корінних народів України «Єдність у розмаїтті: європейський поступ та спільна перемога».
20 серпня 2026
Харцерський табір у серці Карпат
Події
3–16 серпня Карпати стали домівкою для групи зухів, харцерів і мандрівників із Рівного, Здолбунова та Костополя.
19 серпня 2026
Сила родинних історій
Статті
В одному з варшавських сховків нещодавно натрапили на коробку з документами і фотографіями, які належали одному з героїв наших публікацій. Щоб знайти інформацію про власника, людина, яка відкрила цю коробку, ввела ім’я в гуглі. І натрапила на сайт «Волинського монітора», на текст із рубрики «Родинні історії».
19 серпня 2026
Репресовані волинські поляки: Постерунковий із Каменя-Каширського Францішек Дукевич
Статті
Як показують документи кримінальної справи Францішека Дукевича, його репресували тільки за те, що він був поліціянтом. Жодних доказів злочину слідству роздобути не вдалося, що не зашкодило засудити чоловіка до восьми років таборів.
18 серпня 2026
«Чиїми голосами звучить війна»: дискусія про документалістику і пропаганду в Музеї війни
Події
20 серпня в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбудеться дискусія «Чиїми голосами звучить війна: між свідченням і пропагандою». Про це повідомляє Польський інститут у Києві.
17 серпня 2026
На військовому кладовищі у Зборові звершили богослужіння
Події
15 серпня на військовому цвинтарі у Зборові відбулася урочиста меса з нагоди свята Успіння Пресвятої Діви Марії та Дня Війська Польського.
16 серпня 2026