У теорії все виглядає банально просто. Психологи переконують, що асертивність полягає у висловленні власних потреб та окреслені кордонів – спокійно, рішуче та з повагою до інших. Однак на практиці багато хто досі має із цим величезну проблему.

Бо хоч ми говоримо, що потрібно дбати про себе і власне самопочуття, як тільки надходить момент, коли треба було би відмовити, раптово виявляється, що язик стає колом. Починається це невинно. Подруга з роботи просить допомогти, бо в неї важкий день. Або сусід питається, чи не могли би ми підливати його квіти впродовж двох тижнів, коли він поїде у відпустку.

Хтось із родичів просить про чергову послугу, адже для рідних завжди треба знайти час і рідним не відмовляють. У такі моменти багато хто замість однозначно сказати «ні» починає огортати в бавовну. Ми шукаємо виправдання, даємо непотрібні пояснення або – що ще гірше – на шкоду собі погоджуємося на все.

Чому так відбувається? Може, тому що з найменших років нас вчили ввічливості, а насправді покірності. Хороша дитина не завдає клопотів, не суперечить дорослим і завжди допомагає. І така модель поведінки часто залишається на все життя. Проблема в тому, що світ дорослих функціонує за іншими правилами. Якщо ми не вміємо окреслювати кордони, то інші, часто навіть неусвідомлено, сприймають це як слабкість і починають вилазити нам на голову.

Асертивність не полягає в тому, щоб негайно стати безкомпромісною людиною і всім довкола кидати колоди під ноги. Це радше непросте мистецтво рівноваги. Балансування на тонкій мотузці. Йдеться про те, щоб уміти сказати «ні», не зранивши при цьому іншої людини. Можна відмовити спокійно, у звичайному режимі. Цього разу я не зможу, в мене зараз є інші зобов’язання, мені потрібен час для себе. Такі вислови – це прояв не егоїзму, а звичайної ввічливості.

Парадоксально, але більшість людей воліє почути чітку відмову, ніж нічим не підкріплені туманні обіцянки. Обіцянки-цяцянки, а дурному радість. Коли ми погоджуємося на щось усупереч собі, то часто виконуємо завдання з нехіттю або відкладаємо його на пізніше. Тоді замість допомогти ми лише ускладнюємо справу. А в міжлюдських відносинах щирість часто цінніша за ввічливість, котра може виявитися тільки фасадом, за яким ми нічого не знайдемо.

Складність полягає в тому, що асертивність вимагає сміливості. Це той момент, коли необхідно взяти бика за роги та зізнатися перед іншими, а також перед собою, що наші можливості, бажання та енергія обмежені. Ми не можемо сповнити всі очікування світу. Та й не повинні.

Цікаво, що асертивних людей абсолютно не сприймають як неприємних. Зовсім навпаки, вони часто викликають більше поваги та захоплення. Вони знають, чого хочуть, можуть чітко окреслювати кордони та не вдають із себе тих, ким вони не є. Завдяки цьому стосунки з ними стають більш прозорими. Нікому не потрібно здогадуватися, що вони насправді думають.

Мабуть, найбільший парадокс асертивності полягає в тому, що відмова зовсім не руйнує стосунків. Часом вона навіть їх рятує. Тому що коли ми перестаємо погоджуватися з усім, ми перестаємо жити чужим життям. І тоді легше знайти простір для того, що для нас дійсно важливо. Ось чому варто практикувати це складне мистецтво говорити «ні», навіть якщо спочатку це звучить неприродньо. Кожне спокійно сказане «ні» – це маленький крок до більшої свободи. І нагадування про те, що турбота про власні кордони – це ознака не слабкості, а зрілості.

***

Язик стає колом (język staje kołkiem) означає, що когось заціпило, хтось онімів, втратив голос або не може вичавити із себе ані слова через сильний стрес, страх, здивування або зворушення.

Огортати щось у бавовну (owijać coś w bawełnę) – говорити про щось непрямо, петляти, уникати щирої та безпосередньої правди.

Залазити комусь на голову (wchodzić komuś na głowę), тобто хтось використовує чиюсь доброту, стає занадто нахабним і перестає зважати на думку іншої особи.

Обіцянки-цяцянки, а дурному радість (obiecanki cacanki, a głupiemu radość) означає, що дані комусь обіцянки були нещирими, пустими і їх ніхто не збирається виконувати, а вірить у них тільки наївна або не надто розумна людина.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG