70 років тому сталася велика трагедія – органи НКВС, відступаючи перед натиском фашистської Німеччини, розстріляли польських солдатів та офіцерів у Володимирі-Волинському, Ковелі, Луцьку.

22 червня 2011 року кладовище у Володимирі-Волинському, на якому спочивають останки вбитих польських солдатів та офіцерів, відвідав депутат Сейму РП Збігнев Войцеховський. Польська делегація поклала квіти і запалила лампадки, символічно ушанувавши жертв тих трагічних подій і підтримавши пам’ять про них на майбутнє.

– Це лише невеликий, символічний вимір, хоча відзначаємо 70-у річницю, – говорить Збігнев Войцеховський. – Поїдемо також до місця, де їхні тіла були вкинуті – це старе городище поблизу давнього замку Казімежа Великого. Там українські археологи у 1997 році випадково виявили людські рештки. Не знаю чому не було продовження цього відкриття і звідти не були забрані усі останки людських тіл. Важливо, що у нинішньому році, згідно з рішенням українських та польських властей, розкопки продовжуватимуться. Відбудеться гідне поховання тих, котрі були вбиті 70 років тому.

– Пане депутате, у такий особливий день, 22 червня, Ви приїхали сюди як приватна особа?

– З одного боку це моя приватна ініціатива, але сам візит – ні. Я представляю Сейм Найяснішої Республіки Польща. Приїхав сюди як депутат Сейму РП, представляючи найвищу законодавчу владу Польщі. Багато років я працюю на користь поєднання і нової польсько-української співпраці. Кільканадцять років тому разом із друзями заснував Товариство «Спільне коріння». Воно діє на користь поєднання і співпраці із Польщею народів Сходу і Півдня Європи. Найбільше наша діяльність скерована у бік України.

Польщу, яка має бути послом України на шляху до ЄС, не визнає, паплюжить, обпльовує мала націоналістична група, яка є прихильницею гасел і дій колишніх бандерівців. Місця спільного минулого занедбуються, історію оббріхують. Мусимо розповісти наступним поколінням трагічну правду наших народів. Ця правда не є зручною як для одних, так і для інших. З прикрістю мушу сказати, що в Україні не шанують польських поховань. Я маю право домагатися вшанування пам’ятних місць, які увіковічують спільну польсько-українську історію, оскільки місця, які говорять про українців, хоча б у Любліні, я шаную і допомагаю їх увіковічувати. Прикладом може бути козацький хрест, який ми збудували разом із українською національною меншиною у Любліні у рамках співпраці. Хрест є меморіалом, що вшановує пам’ять воїнів отамана Петлюри, котрі спочивають на цвинтарі, що на вул. Ліповій у Любліні. При допомозі різних фірм та осіб ми відновили могили цих солдатів. Тому домагаюся такої ж діяльності від української сторони стосовно польських пам’ятних місць. Ми  приречені один на одного. Україна не перенесеться на інший континент, як і Польща цього не зробить. Жодні інші народи у Європі не пов’язані так між собою, а польська і українська кров також пов’язані як у доброму, так і поганому значенні. Ці трагедії, вчинені один одному, немов рана на здоровому тілі – її треба перев’язати, вичистити, щоб увесь організм не був уражений гангреною, і йти вперед для наших майбутніх поколінь. Як говорили Ґедройць і Бжезинський: «Лише спільна діяльність, співпраця і приязнь можуть привести до розвитку обох держав, до безпеки наших народів. Наша сила у єдності та співпраці!».

– Товариство польської культури на Волині імені Еви Фелінської вже протягом року ініціює встановлення спільного пам’ятника Вигнанцеві – так званому Забужанину. У нашій концепції цей пам’ятник потрібно було б спорудити на місці колишнього залізничного вокзалу. Він символізував би людину, котру було викоренено зі «свого» і напис на ньому мав би бути зазначений різними мовами. Із такою ідеєю я звернувся до Товариства «Холмщина» у Луцьку. Вони відповіли, що погодяться, якщо такі пам’ятники споруджуватимуться по всій Польщі, бо багато українців було вигнано звідти. Чи такий підхід є правильним? Чи не можна розпочати від одного поєднання, встановити у Луцьку такий пам’ятник, може, і в Польщі хтось відважиться на спорудження подібного пам’ятника?

– Якби тут такий пам’ятник з’явився, то його потрібно було б встановити на Лемківщині, звідки у рамках акції «Вісла» після війни комуністи виселили лемків. Нічого не маю проти того, щоб вшанувати місце, де вони жили від діда-прадіда. Такий меморіал мусив би бути взаємно узгоджений, щоб не породжувати нових конфліктів.

– Чи Товариство «Спільне коріння» хотіло б долучитися до організації літніх таборів, у рамках яких молодь упорядковувала б кладовища з однієї та іншої сторони кордону?

– Сфера нашої діяльності трішки інша. Ми вже дванадцять років приймаємо наших співвітчизників із Сибіру та Казахстану на Великдень, а також протягом двох років – із Кресів давньої Речі Посполитої, однак лише тих, котрі ніколи не були на Батьківщині. Протягом тринадцяти років також організовуємо різдвяний люблінсько-львівський оплаток для наших співвітчизників зі Львова та околиць. Разом із багатьма органами самоврядування польських міст ми відновили пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові, зараз будемо ремонтувати пам’ятник Ордону на Личаківському цвинтарі. Однак донині не брали участі у відновленні цілих кладовищ, оскільки не мали на це ані засобів, ані організаційних можливостей. Вважаю, що кожен, хто ставить перед собою цілі та завдання, повинен виконувати їх найкраще, як тільки зможе, і на них концентрувати свої сили. Натомість без сумніву включаюся у діяльність по вшануванню пам'яті польських солдатів та офіцерів, яких убили органи НКВС на Кресах 22 червня 1941 року. Однак належить справедливо сказати про те, що серед убитих були також солдати та офіцери українського походження.

– Розумію, що це для Вас поклик серця.

– Так, коли довідався про це, то дуже переживав. Такі справи мусимо впорядкувати, мусимо зберегти честь і пам’ять про наших предків.

– Пане депутате, існує така небезпека, що нині зі сцени відходить покоління, яке несе у собі цю пам’ять безпосередньо, – жертви цих убивств. Приходить нове покоління, яке має синтетичне поняття про ці справи. Чи випадково вони не вироблять для себе «вигідну» філософію?

– Тому повинна бути освітня співпраця між Польщею та Україною, мусять бути узгоджені об’єктивні історичні тексти, щоб вони з’ясували навіть ту болісну правду і кликали б до спільної сучасної та майбутньої дороги. Власне, така співпраця у багатьох площинах нам необхідна: в освітній, культурній, історичній, спортивній, економічній площинах та в самоврядуванні.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК