У Волинському академічному обласному театрі ляльок (Луцьк) нині тривають спільні польсько-українські приготування над спектаклем «Камінний господар» Лесі Українки. Режисером спектаклю є Вєслав Рудзький – режисер, актор, викладач Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві. Художником-постановником – артист-постановник зі Львова Олександр Оверчук. Сьогодні обидва майстри та директор театру Данило Поштарук – гості «Волинського монітора».

– «Камінний господар» Лесі Українки у Вашій режисерській обробці та постановці – це мистецький твір українською мовою?

Вєслав Рудзький: Так, українською мовою. Уже втретє співпрацюємо із Олександром, причому вдруге – в Україні. Першого разу працювали над польським драматичним твором, це була «Івона – принцеса бургундська» Вітольда Гомбровича у театрі ім. М.Заньковецької у Львові. Нинішній проект є продовженням співпраці. Над цим спектаклем працюємо українською мовою.

– Чому зацікавилися драматургією Лесі Українки?

В.Р.: Це була спільна ініціатива. Мене зацікавила Леся Українка також тим, що вона є малознаною у Польщі. Її твори є у перекладах, зроблених ще у 20-х роках ХХ століття, хоча варто зізнатися, що вони здійснені на непоганому рівні. Із розмов відчуваю, що Леся Українка асоціювалася із народництвом, проте це чудовий європейський драматург, яка постійно зверталася до модерну, беручи багато від романтизму. Думаю, що поганим є те, коли її вважають народною і легкою. Це трішки виходить із псевдоніму. Вона представила дуже цікавих героїв, проблеми, мала неймовірно цікавий підхід до міфу про Дон Жуана. Цікаве співпадіння, що православна Леся Українка займалася міфом, який пов’язаний із католицизмом.

– Як поєднати власне католицький містицизм із ляльковим театром? Чи будуть представлені виключно ляльки чи актори, чи буде синтез ляльок із акторами?

Олександр Оверчук: Першим нашим завданням із Вєславом, коли ми потрапили працювати у цей театр, стало збереження первинної природи установи, адже це ляльковий театр. Думали над тим, що у ньому не можна відмовлятися від живого плану актора. Тож у випадку із «Камінним господарем» знайшли таку можливість і завдячуємо цьому Лесі Українці, оскільки герої вимальовані так, що тема зображення розвивається надзвичайно претензійно, виразно і можна залишатися при живому плані акторів. У баченні Лесі Українки природа демонстрування закладена таким чином, що нам просто залишилося скористатися цим, оскільки це потужна анімаційна дорога розвитку нашого спектаклю.

У себе, в Україні, часто забуваємо ким є наші письменники і наші інтелектуали минулих часів і спрощуємо, витворюємо певну легкість у сприйнятті цих постатей. Подібне відбулося із Лесею Українкою, однак вона вела лабораторію у своїх творах, особливо у драмах, одноактівках, апокрифах. Вона, як інтелектуал із теренів східного християнства, досліджувала певні ключові естетичні явища з римо-католицьких теренів. Одним із таких об’єктів став міф про Дон Жуана. Це тема для окремої розмови, однак окрім Лесі ніхто подібним не займався, що є неймовірно важливим моментом, який становить для нас потужну аспірацію.

В.Р.: У такій літераторі, зрештою, є дуже багато дихання та іронії. Леся користувалася модерною естетикою, що також є важливим.

– Чи можна шляхтянку, зрештою дуже хвору, відособлену від світу у зв’язку із станом здоров’я, проте котра зуміла широко поширити поле своєї діяльності, назвати лише народною письменницею, що на Волині, на жаль, робиться доволі часто?

О.O.: Передусім, ми ламалися радянською освітньою традицією i саме ця традиція виокремила із творчості Лесі для школярів кілька її віршів та лише одну драму – «Лісова пісня». Решта творів відійшла у тінь для вузького кола фахівців i, може, лише через діяльність театрів до публічності досягає якийсь інший шар доробку Лесі Українки. Це хвороба часу, із якої необхідно вийти.

– Звідки виникла ідея, щоб робити спектакль разом?

О.O.: Говорячи про таку композицію творчої групи у цьому спектаклі і цьому театрі, я особисто хочу подякувати консулові Кшиштофу Савіцькому, оскільки це найкраща «провокація», яку саме він здійснив. Це була його ідея. Він висловив її у контексті підготовки річниці Лесі Українки.

– Чи існує якийсь мовний бар’єр?

В.Р.: Добре працюється. Маємо атмосферу великої доброзичливості і запалу до роботи.

О.O.: Бачу зацікавлення з боку працівників театру у тому, щоб усе вдалося. Джерелом доброзичливої атмосфери є директор театру Данило Поштарук.

В.Р.: Насправді хороший господар. Хоче, щоб усе добре функціонувало, пильнує.

О.O.: Він є справжнім театральним директором, а добрий театральний директор – це партнер для режисера.

В.Р.: Також варто сказати, що ляльковий театр знаний вже багато років, має цікаву внутрішню архітектуру, залу і сцену. Також установа добре знана завдяки Міжнародному фестивалю вертепів.

– Він був єдиним волинським театром, відомим завдяки своїй акустиці.

О.O.: Знаю, що театр очікує на ремонт, тож від усього серця бажаю, щоб не знищилися усі риси, необхідно подбати про приміщення. Якщо йдеться про реставрацію і ремонт, то, знаючи як сьогодні це виконується в Україні, не можна осоромитися. Передусім, проблема полягає у тому, що часто робота доручається некомпетентним людям, котрі використовують гіпсові плити для історичних приміщень, а пізніше усе осипається. Треба звернути увагу на чудову класицистичну залу, тож завданням є зберегти усі різьблення, орнаменти.

– Пане директоре, що Ви очікуєте від цього спільного польсько-українського «починання»?

Данило Поштарук: Сподіваюся, що погляд людини, яка незаангажована у нашу школу, наш соцреалізм, нашу театральну систему, сприятиме тому, що прем'єра цієї вистави стане подією в Україні. Якщо не помиляюся, то це перший іноземець, котрий ставить Лесю Українку, хоча колись у Москві ставили «Лісову пісню».

– Можливо, це ми допускали помилку привласнення митця або чийогось генія. Стверджуємо геніальність Лесі Українки і автоматично приписуємо її лише до Волині. Можливо, варто знайти новий вимір оцінки феномена творця?

Д.П.: До генія Лесі Українки ми, українці, йдемо весь час, але не достатньо читаємо її, лише говоримо, відзначаємо ювілеї, але не вивчаємо, не знаємо її. Вона не до кінця прочитана в Україні і тому моєю метою було, щоб її спробувала поставити людина зі сторони. Лесю Українку недостатньо знають за межами України. Волинь пов'язана з нею тісно і хто ж як не волиняни повинні піднімати цей пласт її духовної спадщини. Її драматургія настільки багата і складна, до неї потрібно йти, мати великі знання, щоб розпізнати. У ній є кодова система, знакова система, кожна фраза має значення.

– Коли плануєте прем'єру?

Д.П.: У вересні ми розпочинаємо фестиваль за творами Лесі Українки. Ми запланували 18 вистав, які ставитимуться на трьох сценах: на нашій, у ляльковому театрі, а також на малій і головній сценах у Волинському академічному обласному драмтеатрі. Щоденно йтиме по три вистави. У рамках фестивалю покажемо також «Камінного господаря». Можливо, участь режисера Вєслава Рудзького у постановці «Камінного господаря» сприятиме подальшим постановкам польською мовою. Акторам дуже цікаво працювати з новим режисером, під час творчого процесу панує справжня театральна атмосфера, у якій відбувається акт творіння.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК