Розмова із головним організатором та ініціатором Першого польсько-українського мандрівного фестивалю Анджеєм Кемпіньським.

– Анджею, як виникла ідея організувати фестиваль?

– Два роки тому я був запрошений на львівський фестиваль «КіноЛев», де познайомився із Михайлом Іллєнком, котрий також був гостем фестивалю. Розмовляючи із ним, ми дійшли до спільних подібних висновків, що виник якийсь дивний кордон, через який не перетікає польська культура в Україну, а українська культура – в Польщу. Поляк мало знає про українську музику. Українець мусить виграти конкурс «Євробачення», щоб почати існувати у свідомості поляків. Або мусить статися Помаранчева революція, щоб по радіо можна було почути «Разом нас багато». А на щодень – нічого. Така ситуація стосується обох культур і народів. Також стосується сфери фільмів, із якою ми пов’язані. Хоч багато політиків говорять про культурний обмін, проте фактично його не існує. Раз на рік щось станеться, якийсь один або два фільми покажуть у Києві і на цьому завершується польське кіно в Україні. У Польщі взагалі нічого не показують, бо немає українських фільмів. Звичайно, що в Україні значно важче зробити фільм, аніж у Польщі. Тому я подав імпульс Михайлові Іллєнку і ми домовилися організувати громадянську ініціативу і самим провести фестиваль. Михайло погодився стати Головою програмної ради фестивалю. До ради увійшли Влада Королькова як директор «Батискафу», Дмитро Іванов як журналіст і особа, котра популяризує імпрезу, до нас долучився письменник Юрій Андрухович, головний редактор видання «Dziennik Kijowski» Станіслав Пантелюк, режисер Пьотр Жуковський, головний редактор місячника «Кіно» Анджей Колодинський. З’явилася ініціативна група, яка почала діяти.

– Чи тоді народився задум, де має відбутися фестиваль?

– Ні, лише виникла ідея зробити його мандрівним. Щоб по українській стороні він мандрував із перевагою польських фільмів, а по польській стороні – із перевагою українських фільмів. Почали шукати місце для першого міста, де б відкрили фестиваль. Думали про польський Казімеж, українську Каховку. Однак у Казімежі занадто дорога база для фільмів. У минулому році на кінофестивалі у Жешові я зустрів Дмитра Іванова і там колишній заступник міського голови Луцька Анатолій Пархом’юк запросив нас до вашого міста. Польський інститут кіномистецтва сприйняв нашу ініціативу із великим зацікавленням. Ми отримали від них істотну допомогу, в тому числі й фінансову.

– Прошу розповісти про плюси та мінуси фестивалю.

– Під час фестивалю я був двічі шокований. Вперше, коли лише у день фестивалю довідався, що тут не відбудеться прем’єра фільму Іллєнка, під який ми укладали програму. Вдруге, коли отримали запрошення від заступника міського голови приїхати наступного року знову. Отже, не так і погано було, якщо влада міста хоче, щоб наш фестиваль існував надалі і тепер говоритиму виключно про плюси. Найважливішим плюсом є капітал. Несподівано я здобув тут нових союзників, друзів. Також дякую редакції «ВМ», що надали можливість представити наш фестиваль. Позитивно до нас поставилися представники влади міста та Палацу культури, велике зацікавлення було з боку журналістів. Хоча, на жаль, було мало глядачів. Завдяки фестивалеві ми підготували 13 кіноблоків. Кожен блок є двогодинним. Маємо 10 перекладених художніх фільмів, із написами, підготовленими згідно із українськими правилами до телетрансляції. Це великий капітал для розмов із дистриб’юторами. Стратегічно наше існування – це початок дороги поширення польського кіно в Україні та українського кіно у Польщі. Тетяна Гнатів, керівник відділу культури Луцької міської ради та керівництво міста запросили нас у червні наступного року також взяти участь у якості гостей із фільмом у пленерній імпрезі, яка пройде у Луцькому замку.

– Отже, розпочався справжній польсько-український діалог.

– Звичайно. Також народилася ідея створити спільний фільм про Волинь. Добре було б зробити цей фільм до наступного фестивалю.

– Тоді наступний крок – це спільний фільм про Холмщину та Підляшшя?

– Треба про це говорити. Хто насправді вигнав тих людей? Це був Сталін і ті, хто служив у нього.

– Як поляк, яку оцінку можеш дати українському кінематографу? Наскільки він може бути цікавим для Польщі?

– Із цим є проблема, оскільки в Україні немає актуального виробництва. Існує велика прірва між Польщею та Україною. У Польщі з’явилися дві групи творців: одна – це постПНРівська, яка міцно стоїть на ногах, друга – це велика сила, покоління молодих людей. Це Матвєйчики, Жуковський, мій син, інші, котрі роблять дуже професійне кіно. Є альтернатива, росте конкуренція і є з чого вибирати. Маю із собою кільканадцять польських фільмів, які через брак часу не зміг показати на фестивалі. Маємо пропозицію репертуару вже на наступний рік. Натомість в Україні немає такого руху, немає виробництва українського кіно. Велика надія на нарешті утворений Інститут кінематографії України. Сподіваюся, що врешті будуть ті фільми. Чув, що вони навіть мають бюджет, який передбачає виготовлення 16 повнометражних фільмів.