Український дім
Статті

Військовий парад у Києві, вишиванки й офіційні костюми впереміж із військовим одягом. Промови, багато патріотизму й усміхнених облич. 25 років незалежності держави. Мимоволі згадується той перший день, коли ще ніхто й не уявляв собі, якою буде Україна.

Літом 1991 р. я приїхав до Детройта, до родини, якої ніколи до того не бачив. Вони вижили під час Волинської різні, потім були німецькі табори праці. Я дуже хотів побачити тих, кого не мав шансів побачити за часів Радянського Союзу, який уже валився. Вже було зрозуміло, що перебудова дійшла до свого апогею. Хоча всі ще туманно уявляли, як далі розвиватимуться події. Україна йшла дорогою змін, але обережно. Була ще така пісня у виконанні Тараса Петриненка «Лівообережна, Правообережна».

Не буду описувати процес здобування валюти та спроб КДБ завербувати й змусити написати для них «отчьотік» після повернення. У мене для них був один аргумент: «Панове, здається, Радянського Союзу вже не буде». Хоча в це тоді ніхто не вірив.

Луцьк–Брест–Варшава–Чикаго–Детройт. Америка була зовсім не такою, якою я її собі уявляв. Пам’ятаю, як у перші дні я знайомився зі своєю родиною. Нам було важко одне одного зрозуміти. Ми були зовсім з інших світів.

Дорога до фабрики дядька пролягала через різні квартали міста. Він пояснював: «Ось наші, це італійці, це євреї, ось там німці. А це українці, ось там бандерівці, а тут мельниківці – вони не любляться між собою».

У Мічигані все було дуже подібним до Полісся: схожі ландшафти і простір, дуже чисті й гарні озера, симпатичні люди. Тоді я почав відкривати нову для себе американську реальність і полюбив її.

Котрогось дня мене о 3-й годині ночі розбудив дядько Тадек. Сказав: «Валентин, у вас переворот». Американське телебачення передавало дуже скупі відомості. Один день непевності. Перша думка: якщо там почалася реакція, то, мабуть, таким, як я, там не місце. Першим було бажання бігти до якогось посольства і просити політичний притулок. Біля посольства Канади відбувалося щось неймовірне. Навіть в’єтнамці казали, що вони вчилися колись у Радянському Союзі, та просили притулок. Канадська чиновниця з посмішкою сфінкса з огидою прийняла мою заяву і сказала: «Прошу чекати». Тоді я зрозумів, що це утопія.

Я дзвонив в Україну, але ніхто не знав, що насправді відбувається. Залишалося чекати. Дуже дивував інформаційний вакуум в Америці. Через кілька днів Тадек сказав мені: «Маєш нову країну. Україну. Проголошено незалежність». Дорогою на роботу ми заїхали до «Ukrainian House». Українська громада була однією з найбільших у Детройті. Ми були не перші. Сюди вже приїхали литовці, які сигналами своїх автомобілів вітали Ukrainian Independent. Під’їжджали також американці. Коли ми заходили в приміщення, я запитав дядька, чи він не боїться йти до бандерівців. Він відповів: «Я з ними приплив сюди у 1946-му на одному кораблі».

В «Ukrainian House» всі були піднесені, очі променіли. Ніхто не здивувався, що прийшли поляки. «Привіт, Миколо! Привіт, Петре!» – вітався дядько. Вони сусіди й давно перегорнули сторінку минулого. «То що, Петре, збудуєте свою Україну?» – запитав дядько. «Напиймося спочатку пива, бо це складна тема», – відповів сусід. До мене підсів літній добродій і почав вчити, з чого і як треба будувати Україну. Його концепція виглядала дуже утопічно, такі собі «шароварні» роздуми. Тоді запропонував йому поїхати в Україну й розбудовувати її. «Я що, дурний?» – жахнувся він.

Від такої «мегаукраїнської візії» цього паночка різко повіяло радянщиною, підкралось якесь неясне відчуття тривоги. «Слухай, Тадзю, щось не дуже вірю, що ми з ними колись зрозуміємо одне одного», – звернувся я до дядька. Він відповів: «Побачимо. Мине ейфорія – почнеться праця. Українці ще не мали своєї повноцінної держави. Власна держава – це велика честь, але ще більшою є відповідальність».

На легальну еміграцію не було чого сподіватися. Мені було шкода залишати Америку: вона була гарна, а я дуже хотів бути американцем. Але я вирішив повернутися і добивати комунізм, почати господарювати «у своїй сторонці». «Як же ти можеш його добити, коли він у тобі сидить?» – запитав Тадек. Для мене це було як холодний душ, я вважав, що знаю, як будувати Україну. З Америки все виглядало дуже ясно.

Літак із Чикаго ніс до Варшави веселе, злегка підпите товариство, яке не могло повірити, що я добровільно залишаю Америку. «Співчуваю, але все буде добре!» – сказала мені стюардеса LOT-у і налила подвійну шотландську. Потім була рідна польська земля під крилом Боїнга й варшавський таксист, що закотив потрійну ціну прибулому «американцеві».

Брестський кордон. Прикордонники довго розглядали американський штамп у моєму паспорті й дивилися на мене зі здивуванням, мовляв, чого я сюди повернувся? Запитали: «Цель поездки в США?» Я відповів: «Щоб повернутися додому». Вони усміхнулися. Щось у них видавалося зламаним, вони розуміли, що це вже інша країна і я вже не був їхньою власністю.

Потім був темний і сморідний вокзал у Ковелі, з якого було тяжко виїхати до Луцька. Луцький таксист казав, що ми закидаємо м’ясом, маслом і зерном увесь світ. Після приїзду додому в мене склалося враження, що Америки не було в моєму житті, що немає незалежної України. Немає нічого. Луцьк жив своїм життям.


Валентин ВАКОЛЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

МІЙ ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

УКРАЇНА В ЖАЛОБІ

 

Схожі публікації
Книжкова співпраця Збаража з польськими містами-побратимами триває
Події
Жителі Збаразької громади збирають україномовні книги для польських бібліотек та українців, які перебувають в Польщі і мають потребу в таких виданнях.
08 серпня 2022
150 років тому освятили костел у Драганівці на Тернопільщині
Події
У Драганівці Тернопільської області відбулися урочистості з нагоди 150-річчя освячення костелу Матері Божої Сніжної.
06 серпня 2022
Липнева толока на цвинтарі у Збаражі
Події
Наприкінці липня на католицькій частині міського цвинтаря у Збаражі відбулася ще одна толока. Містяни впорядковували кладовище також напередодні Великодня.
05 серпня 2022
У Любешеві боролися із зарослями на католицькому кладовищі
Події
Молоду акацію, яка активно розростається на старому католицькому кладовищі в Любешеві, покропили гербіцидами.
05 серпня 2022
Гдиня запрошує на волонтерську програму, пов’язану з роботою в медіа
Події
​​​​​​​Центр співпраці та мобільності молоді у Гдині запрошує на довгострокову волонтерську програму, пов’язану з роботою в медіа.
04 серпня 2022
Триває набір учасників проєкту «Бізнесове ABC для осіб з України»
Події
Ти з України? Цікавишся створенням власного бізнесу в Польщі, але не знаєш, як вирішити формальні питання? Хочеш зустріти активних та підприємливих людей? Запишись на Літню школу підприємництва «Бізнесове ABC для осіб з України».
03 серпня 2022
Тернопільські поляки наводили лад на Микулинецькому цвинтарі
Події
Члени Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця вшанували поляків, які спочивають на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.
02 серпня 2022
Забути хоч на мить про війну: в Замлинні відбувся дитячий табір «Гарячі серця»
Події
Друга зміна в Інтеграційному центрі «Замлиння» отримала назву «Гарячі серця» й зібрала дітей із Луцька, Любомля й Новоградa-Волинського, а також із Донецької, Київської, Херсонської, Харківської областей.
02 серпня 2022
ABC польської культури: Ігнацій Гоголевський – майстер польської мови
Статті
Багатьох літературних постатей ми асоціюємо з акторами, які втілилися в ролі героїв видатних творів, перенесених на великі чи малі екрани. Один із таких – Ігнацій Гоголевський, який зіграв Антека Борину в серіалі за романом Владислава Реймонта «Селяни», знятому в 1971–1973 рр., та в кіноверсії, створеній Яном Рибковський у 1973 р.
29 липня 2022