Наближаються радісні Різдвяні свята, які розпочне Святвечір. На жаль, багато хто сьогодні інакше сприймає переддень Різдва і часто проводить його не так, як рекомендує народна традиція. Я повертаюся у своїх спогадах до Святвечора мого дитинства.
Ми жили колись у волинському селі Підгайцях. Не пригадую, як довго це тривало, але впродовж багатьох днів вечорами вся родина збиралася за кухонним столом, на якому лежали різні «аксесуари». Випрямлена, рівно порізана солома, різнокольоровий і білий папір, намисто, фольга, в яку загортали волоські горіхи. Із соломи, паперу, намистин і з інших підручних матеріалів виготовляли довгу й барвисту ялинкову гірлянду. З паперу дорослі робили їжачків, такі собі рогаті ялинкові прикраси, а з білих листків виходили ангели, які мали захищати мешканців дому.
Уранці перед Святвечором дядьки привозили з лісу високу ялинку. Вона сягала від підлоги під саму стелю. Ставили її в кутку світлиці. Існував такий неписаний звичай, що деревце прикрашали саме за день до Різдва. Звичайно, на маківці завжди чіпляли блискучу зірку, а гілочки прикрашали іграшками, які дуже відрізнялися від теперішніх. Це були різні тваринки, мухомори, дзвіночки тощо, а вироблені вони були із чогось білого. На гілочках погойдувалися також маленькі червоні смугасті яблучка з нашого саду. Обов’язково, окрім інших прикрас, на зелені гілки вішали горіхи й цукерки в кольорових обгортках, які потім якимсь дивним чином непомітно зникали з фантиків, а їхнє місце заповнювалося чимось іншим. Ми, діти, до такого не додумувалися, бо знімали всю цукерку. Це дорослі виймали її й наповнювали чимось обгортку. Спеціально, щоб прикрасити ялинку, бабуся пекла медівники. Були вони різної форми, блискучі й часто кольорові. Ялинку обмотували довгою гірляндою, а на гілках викладали вату. Вона нагадувала сніг. Подалі від вати на спеціальних прищепках чіпляли кольорові свічки і бенгальські вогні. На щастя, коли їх запалювали, ніколи не доходило до пожежі, але таке могло трапитися. Під ялинкою стояв вертеп. Фігурки для нього, зокрема й тваринки, робив із липи дядько Ян. Після прикрашання деревця переходили до інших занять. Дядьки вносили чотири снопи різного збіжжя і ставили їх у чотирьох кутках світлиці. Як хтось прочиняв двері й дуло вітром, поставлений біля входу сніпок кожного разу наче тільки й чекав того, щоб його повне колосся поклонилося на всі боки мешканцям. Був також ритуал, пов’язаний із пахучим сіном. Його щедро вистеляли на столі та прикривали білою скатертиною, що від білизни аж сяяла, а під столом клали цілу в’язку.
Тепер можна було подавати все до столу. На першому місці був оплаток, а після нього ставили різні страви. Згідно з традицією їх мало бути дванадцять. Звичайно, господиня, моя бабуся Пауліна, шеф-повар офіцерського казино в Луцьку (ще до Першої світової війни), справлялася із завданням, тому на столі було безліч смачних страв. Серед них – по-різному приправлені рибні страви, щука по-єврейськи, заливний короп i короп смажений із хріном, вареники з капустою і грибами, червоний борщ із галушками, овочевий паштет, гречаники, кисіль із журавлини, компот із сухофруктів, а також обов’язково наша східна страва – кутя. Це була вибита і зварена пшениця з маком, горіхами й родзинками, приправлена медом. У багатьох волинських хатах кутю підкидали до стелі. Чим більше пшеничних зерен до неї приклеювалося, тим більшими мали бути врожаї і численнішим стадо.
Стіл уже був заставлений, і ми виглядали першої зірки на небі, бо лише тоді починали вечеряти. Спочатку мій дідусь Францішек, добрий господар, читав нам фрагмент Святого Письма, а після молитви ми сідали до столу. Найпершим був білий оплаток, яким ми ділилися перед вечерею, бажаючи один одному всього найкращого. Це найчарівніший момент Святвечора. Це наш прадавній польський звичай. Оплаток – це символ братерства, прощення, любові та віри. Дідусь частував ним також тварин. Наш дім сповнювався гарною музикою, співом колядок і щедрівок, а перед північчю ми вибиралися до костелу в Торговиці на пастерку. Їхали сніговими заметами, мелодійно передзвонювались дзвіночки, на які ми казали «янчари». Я була маленькою і в костелі засинала, та завдяки родинним спогадам і тому, що я сама бачила, ця розповідь про волинський Святвечір мого дитинства зберіглася в моїй пам’яті назавжди.
Сьогодні навряд чи можна знайти ялинку з такими прикрасами, про які я написала. Варто також пам’ятати про те, що ці прикраси ніколи не були випадковими.
А що вони означали?
Ангелята опікувалися домом.
Гарні кольорові іграшки, які легко розбивалися, означали життєві принади та, водночас, вказували на їхню минущість.
Дзвіночки віщували добру новину і радісні події в родині.
Зірка на маківці ялинки нагадувала про Вифлеємську зорю, а також мала допомагати легко повернутись додому тим членам родини, які були у від’їзді.
Яблука символізували здоров’я і вроду. За церковним звичаєм це також символ райської яблуні.
Гірлянди мали нагадувати про поневолення гріхом. Теж вважалося, що вони можуть зміцнити сімейні відносини і вберегти від негараздів.
Оплаток зміцнював любов, злагоду і гармонію в сім’ї.
Загорнені у золотисту чи сріблясту фольгу горіхи символізували добробут і довгі роки життя.
Вогники на ялинці були символом Христа, який прийшов на світ як світло для тих, хто не вірує.
У багатьох культурах дерево, особливо хвойне, вважається символом життя й відродження. Різдвяне деревце з’явилося в XVI ст. Воно символізує Ісуса як джерело життя, несе надію на відродження та небесне царство.
На закінчення хочу побажати, щоб цей чудовий час приніс Вам утіху, а щира атмосфера за святковим столом огорнула Ваші серця миром і любов’ю до ближнього.
Данута СІВЄЦ
P. S.: Вважаю також, що варто ознайомитися з давніми волинськими і східними повір’ями, пов’язаними зі Святвечором. Про це йдеться в книжці Оскара Кольберга «Народні обряди і повір’я» та у «Волинських хроніках».
Коли на Святвечір господиня саджає хліб у піч, то не можна, щоб до кімнати входила жінка, бо це відьма, яка відібрала чи відбере від корови молоко.
Не можна цього дня і протягом усіх Різдвяних свят позичати щось у сусідів, бо пізніше цього не буде у вашому домі.
Господар на Святвечір мав визирнути у вікно і коли побачить на деревах іній, то на наступний рік матиме добрий урожай.
Дехто, з’їдаючи першу ложку куті, ставав на сокиру, бо вірив, що це вбереже від усіх хвороб.
Після вечері на Святвечір не можна було мити тарілок, а в багатьох хатах був такий звичай, що господиня у мисці з кутею залишала ложки, щоб уночі душі померлих могли наїстися.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
МАГІЯ РІЗДВА. РОЗМОВА З ТОМАШЕМ ЯНІКОМ
РІЗДВО – СВЯТО РАДОСТІ. РОЗМОВА З ГРИГОРІЄМ ГУРТОВИМ
ЗАЛИШИВСЯ ЧИСТИМ ПЕРЕД БОГОМ І ЛЮДЬМИ. РОЗМОВА З АДРІАНОМ КОВАЛЬЧУКОМ
