Уже понад 10 років Павлівка є місцем молитви за загиблих у Волинській різні. Ось і цього разу, помолившись разом із православними братами біля пам’ятної стели, встановленої у 2003 р. на знак примирення польського та українського народів, наша невелика делегація поверталася до Луцька.
Невелика, адже складалася вона з єпископа Віталія Скомаровського, ординарія Луцької дієцезії, отця Павла Хом’яка, настоятеля луцької кафедральної парафії Святих Апостолів Петра і Павла, Кшиштофа Кшивінського, архітектора і голови товариства «Kresy – pamięć i przyszłość», і мене, кореспондента «Волинського монітора». Звісно, після поминального молебню ми помолилися й поклали квіти до могил поляків на кладовищі в Порицьку. Кшиштоф, котрий був за водія в нашій групі, провів уже не одну дослідницьку експедицію землями Західної України, тож, коли ми проїжджали через село Станіславчик (Бродівський район Львівської області), запропонував звернути. Він розповів, що йому вже довелося бувати в цьому селі та що там є дерев’яний костел. Ще взимку біля храму стояв хрест, проте він підгнив і з часом упав, тому Кшиштоф заніс його тоді всередину.
Переїхавши міст через Стир, біля якого розташована мальовнича дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, ми дісталися до роздоріжжя, на якому мав би стояти костел, але не змогли його знайти. Довелося розпитувати місцевих жителів. Виявилося, що храм настільки заріс, що, хоч і пройшло буквально кілька місяців від візиту Кшиштофа, його з дороги вже не видно. Довелося продиратися крізь густі кущі, молоді берези і зарості ожинників.
Костел Пресвятої Трійці був збудований у ХІХ ст. Він прослужив вірянам до 1939 р. Винищення поляків, депортації та репатріація після Другої світової війни назавжди змінили етнічний склад Станіславчика, та й усієї Західної України – із середини 40-х до костелу вже нікому було ходити. Історія Станіславчика досить типова: засноване у ХVII ст. містечко мирно жило і розбудовувалося, доки жорстоке минуле століття не поруйнувало і саме містечко, і долі людей, які в ньому проживали. До речі, у Станіславчику мешкала чисельна єврейська спільнота, яку винищили у війну німці. Дивом збереглося тільки старе кладовище – кіркут, на якому німими свідками минувшини стоять порослі мохом мацеви…
Коли ми увійшли в костел, тобто в те, що від нього залишилося, то побачили гірке видовище. Ґонтовий дах, яким була накрита святиня, зруйнувався і впав усередину, залишилися стояти тільки стіни. Видно, що храм складався з однієї нави, двох сакристій – праворуч і ліворуч від пресвітерія – та присінка. Костел був невеликий, адже у 1880 р. в Станіславчику та сусідніх Бордуляках, які належали до парафії, проживало трохи більше 300 католиків. Ще навіть рік тому можна було побачити на стінах залишки розпису, а зараз і їх покрив мох та лишайники, підлога згнила. Всередині храму ростуть берези та бур’яни, і по всьому видно, що ці стіни простоять уже недовго.
На жаль, за останні 70 років так безслідно загинула переважна більшість дерев’яних костелів і на Львівщині, і на Волині. До війни Луцька дієцезія нараховувала 167 парафій, і чимало храмів були з дерева – найдоступнішого на цих землях матеріалу. Зараз залишився тільки один зі старих дерев’яних костелів – у Ковелі. Його перевезли із села Вишенька Рожищенського району та реконструювали.
Єпископ Віталій витяг із кишені вервицю. Була якраз 15 година, година Божого милосердя, тож ми помолилися Коронку – за тих, хто ходив до цього храму, за загиблих у тих страшних 40-х роках і за всіх, хто спочиває у волинській землі. Вічне спочивання дай їм, Господи, і світло віковічне нехай їм світить.
Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
КОСТЕЛ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ У РІВНОМУ
25 РОКІВ ТОМУ КАТОЛИКАМ В ДУБНІ ПОВЕРНУЛИ БУДІВЛЮ КОСТЕЛУ
