Стидинська земля обдарувала своїх жителів прокляттям «часів змін».

Залишилися нечисленні свідки тих років: 250-річна церква у Великому Стидині, вікові дуби на території вже зниклого маєтку графа Єзерського, ставок посеред села, православне та євангелістське кладовища й поодинокі старі хати. Проте мені пощастило, що на своїй дорозі я зустрів людей, які, попри поважний вік, ще встигли поділитися зі мною своїми спогадами.

Як вони згадували, мобілізація в 1939 р. розбудила потвору, скінчилися щасливі літа. Прибулих совєтів вітали дві показні, пишно прикрашені арки. Скатованого коменданта поліції Кухарського віддали новій владі як доказ дружби. Для українців і євреїв засяяло сонце, але швидко згасло, разом із заснуванням колгоспу, засланнями на Сибір та вигнанням священика Лук’янчука.

Німців теж зустрічали з аркою, але вони наказали негайно її повалити. Взамін поставили шибеницю біля будинку гміни й повісили двох чужинців. Створили також поліцію Шуцманшафт, у яку увійшли 20 нелюдів. Зробили міні-гетто в будинку єврея Дуледа, пограбували єврейські хати, а було їх лише шість. Врешті по-звірячому вирішили «єврейське питання».

Здавалося, що морок окупації не має кінця, фронт був далеко, німці теж не показувалися. Колонія Паросля була далеченько, а оповіді про вбивства сприймали з недовірою. Неочікувано в селі з’явився загін Сидора Ковпака, який ішов на Карпати. Шуцмани повтікали, а тих, кого зловили, вбили. Червоні партизани не затрималися надовго. Вони встигли збити німецький літак, вбивши при цьому сімох німців, запастися харчем і возами, залишивши взамін сани, і вирушили далі. Пішли з Ковпаком троє хлопців, жоден із них додому вже не повернувся.

Із Галичини прийшли бандерівці й організували боївки УПА. У сусідньому Гутвині вони зробили їхню базу і штаб. Тих, хто не хотів іти з бандерівцями, вішали в хаті Євтуховича. Вбили кілька польських сімей, а родину Понятовських закопали біля хати. Де закопали Броніславу Поль із синами, ніхто не знає. Кілька родин втекли до Гути Степанської.

Ночі освітлювали відблиски пожеж у сусідніх селах: Півбіди, Козля, Вовчого, Неруча, Заугольців, Глибочка, Мельникового, Мутвиці, Підселеча, Гути Мидської, Ожгового, Борсуків, Заулка, Галинувки, Грабіни, Тхорів, Ромашкового та інших. Коли залишилася тільки Гута Степанська і Вирка, зібралися серйозніші сили, які розбили й тамтешню польську самооборону. Хто тільки міг, їхав грабувати майно поляків, а бідніші несли, що могли, в руках, навіть закривавлені подушки. Під церквою у Стидині закопали пограбовані гутянські дзвони. Всі вирушили теж на жнива, на одному полі лежали п’ять вбитих поляків. Бандерівці захопили всі обширні околиці, заводили свої порядки, а люди в страху чекали на те, що принесе завтрашній день.

Всевладдя і спокій бандерівці мали до осені, доки не надійшли загони Медведєва. Цей розігнав штаб у Гутвині, місцеві порозбігалися по домах, убитих поховали на цвинтарі. Потім ставало щораз гірше. Відступаючи, німці пацифікували сусідній Березняк, спаливши багато людей, так само було в Мидську. Фронт пройшов невідомо коли. Чоловіки мали до вибору лише два шляхи: або до лісу, або до війська. Більшість із них пішла з Червоною армією на Берлін, вони не хотіли більше брати участь у цих жорстоких подіях.

Повоєнні часи теж були страшні: вдень приходило НКВС, а вночі бандерівці. Може, це вже не були бандерівці, а звичайні бандити? Хто б це не був, а сім українських сімей вбили.

Навіть провівши тисячі годин розмов, зібравши багато свідчень, поставивши 37 хрестів, провівши сотні днів в Україні, я не зміг зрозуміти ті часи. Я знаю поляків, які билися, захищаючи свої села, і знаю бандерівців, які на ці села наступали. І я не знаю, хто програв. Але точно – ніхто не виграв. Люди, які колись любили цю бідну піщану землю, склали свої кістки в широкому світі. Ті, хто на ній залишився, взяли хрест і несуть його донині.  

«Господи, помилуй нас, бо ми на Тебе уповаємо» (з Книги Ісаї).

Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КОЛОНІЯ СТИДИНСЬКA, ГМІНА ВЕЛИКИЙ СТИДИН