«Волинський монітор» раніше опублікував першу і другу частини спогадів професора Зигмунта Вірпші, який народився 1928 р. у Рівному. В 1940 р. його сім’ю вивезли до Сибіру. Сьогодні пропонуємо Вам третю частину спогадів, яку автор назвав «Сибір – Південний Казахстан».
У Джамбулі ми знайшли собі житло на окраїні міста, у сім’ї Тар’яніків. Хата мала дві кімнати і кухню. Нас, шістьох, розмістили в половинці невеликої прохідної кухні. Житло було примітивне, без водопроводу, вбиральня – за парканом.
Навколо садка росли морви. Влітку господарі йшли спати надвір, а обидві кімнати залишали гусені шовкопрядів. Вони зривали і зносили до хати листя морви, щоби годувати ними гусінь. Спочатку це були яйця, з яких вилуплювалися гусениці; вони росли все більші і врешті перетворювалися в кокони. Кокони ошпарювали кип’ятком і змотували з них нитку, а мотки продавали на вагу в пунктах скупки. Це був додатковий заробіток для сім’ї.
Ми одразу пішли на роботу, аби мати з чого жити. Мама з подругою Надією працювала в розпліднику дерев, я влаштувався на Джамбульську дослідну станцію буряківництва (ДДСБ). Брат Юрек (віком 8–12 років) став поливальником, він розподіляв воду по ділянках.
У Джамбулі та околицях нічого не можна було вирощувати без зрошування. Воду підводили до ділянок системою каналів – ариків: спочатку великих, які потім поступово розгалужувалися на все менші, аж урешті до окремих грядок. Зрошуванням керував головний виконроб («прораб»), а прокопуванням і засипанням ариків займався поливальник («поливщик»). Арики розташовані вздовж доріг та вулиць, тому біля них ростуть дерева, часом навіть дуже великі. Це надає місту лісистого вигляду.
Коли мене завели до лабораторії ДДСБ і відкрили шафу з кольоровими реактивами, я був у такому захопленні від побаченого, що одразу вирішив – стану хіміком. Ще раніше я вирішив, що буду інженером, адже це так гарно звучало. І, дійсно, врешті-решт я став інженером-хіміком. У ДДСБ я виривав (згідно із планом) коренеплоди цукрових буряків, вирізав із них циліндричні проби та визначав вміст цукру. Крім того, я спеціальним апаратом брав проби ґрунту на різній глибині (до 60 см) і визначав у них вміст вологи. Те, що колись виконували двоє чоловіків, тепер робив я сам. Дослідною станцією керував Козаков, а завідувачкою лабораторії була його дружина. Крім них, були ще один науковий працівник, Філ, кілька технічних працівниць і поливальники.
Температура в Джамбулі коливалася від +50 влітку до -40 взимку. Зимою на ділянках не було що робити, тож мені наказали корчувати велетенські пнища, які залишились після зрізаних тополь і карагача (це такі великі дерева). Кожен пень потрібно було підкопати, перерубати корені, витягти, а потім за допомогою сокири, молота та клинів розбити на частини, які можна було перенести і скласти. Це була тяжка робота, особливо як на підлітка.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ОЛЬГЕРД ВІРПША
Деякий час я сторожував на полі купи зібраних цукрових буряків. Буряк скидали в купу і присипали землею, аби він не мерз. Одного разу під час такого вартування напали крадії, які всадили мені ножа у спину. Опинився я в міліції, де міліціонер погрожував мені шаблею, але врешті мене випустили.
Кожен працівник ДДСБ отримував земельну ділянку площею 700 кв. м для обробітку та збирання врожаю. Оскільки нас працювало троє, то ми отримали три таких ділянки. Я на тій неродючій землі посіяв кукурудзу, але до тієї пори ця земля лежала необробленою і була пептизована, ґрунт її не мав ніякої структури. Після поливання вода проникала в землю лише на 1–2 см, а коли її підігрівало сонце, волога негайно випаровувалася. Урожаю зерна я не зібрав, тільки трохи хирлявих в’язанок листя, яке продав за пару рублів на корм худобі.
Деякий час, окрім основної роботи, я працював нічним сторожем на горілчано-лікерному заводі. Для охорони отримав незаряджену рушницю, як оплату – півлітра лікеру щомісяця. Лікер я сплавляв одразу на базарі. Оскільки було важко не спати вдень і вночі, моє сторожування полягало в тому, що я лягав на порозі вхідних дверей до складу і спав так цілу ніч. Це скінчилося тоді, коли одного разу в мене вкрали куфайку, якою я вкривався.
Валентина Вірпша. Казахстан. Джамбул. 1943 р.
Це були тяжкі роки, ми голодували. Мабуть, найбільше це відчувала маленька сестра Реня. Був час, що на нас трьох ми мали лише одну пару взуття. Околиця була безлісна, тому, щоби обігріватися, ми ходили збирати сухі бур’яни. Одного разу, коли я зловив в арику невеличку рибку, то одразу сирою з’їв її. Коли на дорозі знаходив зерно пшениці, то задумувався, чи більше енергії отримаю, коли його з’їм, чи витрачу на те, щоб його підняти. Мама, аби роздобути щось із їжі, ходила далеко за місто до цукрового заводу і броварні. У броварні вона познайомилася із майстром, який запропонував їй залишитися в нього, а мені сказав, що вивчить мене на пивовара. Це змінило б усе наше життя, але ми не погодилися. Я пішов раз до тієї цукроварні і приніс звідти відро меляси. Щоб її набрати, потрібно було залізти на величезний чан, який ніхто не охороняв, і зачерпнути з нього мелясу, без жодної опори. Я боявся, що впаду в чан і потону там. Потім я ніс це тяжке повне відро багато кілометрів додому. Більше я на таке не зважився.
Після відбуття Армії Андерса до Персії у Джамбулі відкрили польську середню школу, до якої я ходив два роки. Пам’ятаю, що в тій школі нас короткий час навчали брат і сестра – гарні хлопець і дівчина. Вони пішли в Армію Берлінга, і хлопець невдовзі загинув, мабуть, під Леніно (перший, дуже кривавий бій польських підрозділів, – ред.). Я з голоду теж хотів піти до війська, але мене не прийняли, бо був іще замолодий. У школі нам почали давати обіди (суп), а після деякого часу суп стали отримувати теж хворі поляки, які перебували у шпиталі. Кожен одержував черпак затірки. Відповідала за розношення обідів у відрі моя мама, Валентина. Інколи я її заміняв. За це міг потім вилизати вже пусте відро.
Ольгерд Вірпша в Лівані в Армії Андерса (третій зліва). Приблизно 1943 р.
Осадник Горчицький із Ходосів неподалік Рівного. Армія Андерса. 1943 р.
Мама взяла під опіку на деякий час двох сиріт і старшу жінку, на яких вона теж отримувала по порції затірки. Старша жінка, на жаль, погано бачила й не могла збирати вошей, які пожирали її живцем. Коли ту жінку врешті забрали в лікарню, після неї залишилася халамида, яка аж ворушилася від вошей, і треба було її закопати. Воші та їхні яйця, гниди, весь час були в Джамбулі проблемою, з якою ми постійно боролися. Здається, тільки військові отримували на дорогу дозу інсектицидів.
Десь у 1945 р. у Джамбулі відкрили інтернат для польських дітей. Вихователькою в цей інтернат взяли мою маму. В інтернаті було кільканадцятеро дітей, зокрема мої брат і сестра. Там також були директор та завгосп, якого звали Айзик. Я залишився на роботі (і навчанні). Згодом з’їхав від сім’ї Тар’яніків та трохи пожив у темному хліві в наукового працівника Філа. У вдячній пам’яті залишилося, як нам у ДДСБ дали мішок перезрілих кавунів і динь: ми з насолодою шматували їх у канаві на полі.
Під кінець 1945 р. мене теж прийняли в інтернат. Цей час я згадую як найприємніший. Скінчився голод і недоїдання. Я мав чудових ровесників, із яких декотрі ще зараз, у 2018 р., живі. Це, наприклад, Халіна Карни, яка мешкає у Варшаві, і Янка Гончарук (не з інтернату) з Вроцлава. Перед поверненням до Польщі навесні 1946 р. підопічні інтернату робили один одному на пам’ять записи в зошитах. Зі збереженого мною зошита можу перерахувати більшість тих, хто був у інтернаті. Це Янка Тлусцік, В. Фридвальд, Янек Блітц, Халіна Маліш, Збишек Маліш, Ванда Сєлянко, Марися С., Фуля Вайт, Інга Найгер, ну і звісно Зигмунт, Юрек і Реня Вірпші.
У Джамбулі ми дружили з двома жінками – матір’ю та дочкою на прізвище Гоффман. Дочці Яніні подобався мій друг Вацек Завістовський, із яким ми виїхали до Казахстану. Тривалий час вони жили разом. У березні 1946 р. ми з ними вирушили потягом назад до Батьківщини, до Польщі. (Продовження тут).
Зигмунт ВІРПША
Фото із сімейного архіву Зигмунта Вірпші
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 1: ВОЛИНЬ
СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 2: СИБІР – ПІВНІЧНИЙ КАЗАХСТАН
