«Мій дідусь Адам Залеський був братом Мар’яна Залеського, батька Піюса Залеського», – написав на редакційну пошту Пшемислав Залеський із Любліна.

Про Піюса Залеського, діяча Союзу збройної боротьби – 2 у Рівному, ми неодноразово згадували, розповідаючи про долі учасників польської конспірації 1939–1941 рр.

Піюс Залеський народився 1912 р. у селі Ковбаня (у міжвоєнний період Сарненський повіт, Володимирецька гміна) в селянській родині Мар’яна Людвиговича та Аліни Леонівни (1873 р. н.) Залеських. Родина володіла двадцятьма десятинами землі, мала будинок, господарські споруди, одного коня та дві корови.

1920 р. голова сімейства, Мар’ян Людвигович, пішов із життя, залишивши дружину з чотирма дітьми: Піюсом, Павлом (1908 р. н.), Анелею (1910 р. н.) та Аурелією (1917 р. н.; як повідомив нам Пшемислав Залеський, пані Аурелія нині має 100 років та живе в Польщі, – ред.). Відомо, що до початку Другої світової війни сестра Піюса Анеля (у шлюбі Рафалович) мешкала у Варшаві (вулиця Опачевська, 46, кв. 21) і працювала продавцем у магазині, а брат Павло, агроном за освітою, після встановлення радянської влади працював у рівненському райземвідділі та проживав у Рівному на вулиці Ворцеля, 3.

Початкову освіту Піюс Залеський здобув у Варшаві. Там він закінчив також гімназію. 1933–1935 рр. провів на строковій службі у 8-му саперному уланському ескадроні при Рівненській кавалерійській бригаді. Коли почалася німецько-польська війна, він служив у званні плутонового (відповідник звання молодшого сержанта) в 41-му піхотному полку.

До війни Піюс Залеський вивчав економіку у Варшавському вечірньому університеті. З 1937 р. був членом організації «Союз селянської молоді».

Неодноразово в попередніх біографічних нарисах ми згадували, що польська молодь, вихована в патріотичному дусі, після встановлення радянської влади першою згуртувалася довкола ідеї відновлення Польщі. Піюс Залеський був одним з ініціаторів створення підпільного осередку для боротьби з більшовицькими окупантами. Ось як він аргументував своє рішення:

«Я являюсь польским патриотом. Во время польско-немецкой войны я активно участвовал в обороне Варшавы и в чине плутонового до последнего дня защищал Варшаву с оружием в руках. После падения Варшавы, не желая попасть в плен к немцам, я остался в городе, переодевшись в штатский костюм, а через некоторое время я выбрался из Варшавы и пешком направился на родину. В Сарны я прибыл только в ноябре месяце 1939 г.

Поражение Польши в войне с немцами я воспринял очень болезненно и считал, что это явление временное, что Англия и Франция, победивши Германию, добьются восстановления Польши в ее прежних границах.

Советскую власть на территории Западной Украины и Западной Белоруссии я также считал властью непостоянной, зависящей от результатов войны между англо-французами и немцами.

В силу таких настроений я имел желание продолжать борьбу за независимость Польши, но не знал, как это сделать.

Такие же настроения разделяли и мои товарищи по работе в Союзе сельской молодежи Волыни: Румель Зигмунд – б[ывший] подхорунжий польармии, Леон Коваль – б[ывший] плютоновый польармии и Сулковская Янина – б[ывшая] студентка последнего курса Варшавского университета, с которыми я начал встречаться в декабре 1939 г. Хотя они проживали в разных городах (Дубно, Луцк, Кременец), мы встречались, приезжая в Дубно или Луцк, и обсуждали наше положение».

Молоді патріоти згодом визначилися з напрямком і стратегією своєї діяльності. Вони вирішили гуртувати патріотично налаштовану молодь довкола ідеї відродження Польщі, чекати розпоряджень від тимчасового польського уряду в еміграції та одночасно утримувати радикально налаштованих осіб від активних дій, які б могли призвести до небажаних втрат й арештів. Останнє завдання, очевидно, було найскладнішим, оскільки незадоволення діями радянської влади серед поляків зростало з кожним днем, а польські військовослужбовці, які поверталися з фронту озброєними й розлюченими, могли здійснювати необдумані терористичні акти, про що свідчили непоодинокі розправи над червоноармійцями та радянськими функціонерами.

У грудні 1939 р. Піюсу Залеському стало відомо, що в Сарнах створюється підпільний осередок, підпорядкований Львову. Він мав на меті форсовану підготовку повстання проти радянської влади. Мар’ян Херхольд, знайомий Піюса Залеського із Сарн, запропонував йому стати членом цієї організації. Проте Залеський відмовився від пропозиції, оскільки на той час група активістів, до якої він належав, вирішила направити когось зі своїх членів до Варшави, аби встановити контакт із колишнім головою Союзу сільської молоді на Волині Казимиром Банахом.

Саме через Банаха молодь хотіла з’ясувати, чи існує у Варшаві хоч якийсь загальнопольський центр, який керує підпільною боротьбою, та отримати детальну інструкцію щодо подальшої діяльності їхнього осередку. Перед від’їздом хлопці зустрілися з Антонієм Гермашевським, який був членом правління Союзу сільської молоді й володів беззаперечним авторитетом серед членів цієї організації. Тоді визначили, що до Варшави поїдуть Зигмунд Румель і Піюс Залеський. У січні вони направилися до кордону через Ковель–Брест–Семятичі. Проте нелегально перетнути кордон їм так і не вдалося. За кілька кілометрів від кордону через сильну хуртовину вони збилися зі шляху. З обмороженими кінцівками хлопці повернулися на Волинь.

Стан Піюса Залеського був досить тяжким і йому довелося залишитися в Луцьку. Його прихистив Леон Коваль. Лікування тривало до березня 1940 р. Про діяльність підпільного осередку Залеський дізнавався від Яніни Сулковської, яка провідала його в Луцьку на початку березня, та від Леона Коваля. Під час відвідин Яніна Сулковська лишила Піюсу десять листівок-відозв антирадянського змісту, які він мав розповсюдити в Сарнах.

14 березня Піюс Залеський приїхав до свого брата Павла в Рівне. Він відразу відвідав Антонія Гермашевського, щоб дізнатися останні новини. На квартирі Антонія Піюс розмовляв із Тадеушем Маєвським, якого Гермашевський відрекомендував як керівника польського підпілля на Волині. Кандидатуру Піюса Залеського розглядали як таку, що має згуртувати довкола себе польську молодь у Сарнах. Його, як колишнього сапера, планували залучити до підготовки підриву залізничного мосту в Сарнах. Із цією метою він зустрічався з Ярославом Потаповим.

Від’їзд Піюса Залеського до Сарн був запланований напередодні Великодня 22–23 березня 1940 р. Тоді ж він мав отримати детальніші інструкції щодо своєї роботи.

Те, що до Піюса Залеського приходять невідомі, викликало занепокоєння в його брата. Врешті Павло Залеський у відвертій розмові з’ясував правду про відморожені ноги Піюса та осіб, із якими він спілкується. Очевидно, діяльність Піюса Залеського і стала згодом причиною арешту його брата Павла.

Піюса Залеського арештували 30 березня 1940 р. Під час арешту в нього вилучили лише студентський квиток. Однак, як згодом юнак розповів на одному з допитів, коли його затримували, на ньому була кепка, за підкладкою якої знаходилися листівки, передані Яніною Сулковською. Оскільки арешт відбувався вночі й арештанта не везли, а вели до в’язниці НКВС, він, маючи хворі забинтовані ноги, часто сідав, аби відпочити, тож скористався нагодою та викинув листівки у багнюку.

На першому ж допиті Піюс Залеський зізнався, що з грудня 1939 р. був членом підпільної організації на псевдо «Шимек», та детально розповів про свою діяльність. Невідома точна дата, коли його перевели з рівненської до дубенської в’язниці, оскільки дати на документах архівно-слідчої справи суперечать одна одній, однак вироку в’язень очікував у Дубні.

Постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 7 квітня 1941 р. Піюса Залеського засудили до восьми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за злочини передбачені статтями 54–2, 54–11 КК УРСР. Медична довідка про фізичний стан в’язня у справі відсутня.

Заключенням прокуратури Рівненської області від 31 жовтня 1990 р. Піюс Залеський потрапляє під дію ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові міри по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, котрі мали місце в період 30–40-х та початку 50-х років».

Документи, які є в архівно-слідчій справі, не дають нам можливості довідатися про подальшу долю вʼязня. Відомо лише, що термін покарання він відбував у «Сєвпєчлазі». Проте, як зазначив у листі Пшемислав Залеський, Піюс Залеський напевно помер 26 жовтня 1941 р. у Воркуті внаслідок запалення легень.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.