Усе почалося від нашого захоплення історією Польських легіонів. Подорожуючи Україною слідами легіонерів, ми дісталися спершу до Рафайлової у Горганах (суч. Бистриця – пер.), а потім до Костюхнівки, що на Волині.
Мені з сином та колегами пощастило, тому що у Костюхнівці нас прийняли харцери з Лодзької хоругви ZHP. Кілька днів разом із харцерським інструктором Ярославом Гурецьким ми відвідували легіонерські некрополі – чудовий результат п’ятнадцятирічної роботи лодзьких скаутів.
На завершення ми потрапили у Пшебраже (суч. Гайове – пер.), на польський цвинтар. Був травень минулого року. На цьому місці Ярослав Гурецький запитав, чи не могли б ми допомогти у впорядкуванні цього місця пам’яті. Минуло дві хвилини коротких роздумів, і вже восени, під час другої поїздки на Волинь, ми важко працювали, ремонтуючи огорожу цвинтаря. Соромно визнати, але після повернення додому виявилося, що, загалом, ми небагато знаємо про місце, яке сьогодні називають Гайовим. Розпочалися пошуки інформації, спогадів. Завдяки контактам з кресовим середовищем, мене запросили на коротке інтерв’ю у програмі „Львівська хвиля” на Радіо Катовіце, яку веде Данута Скальська. Я розповідав про своє кресове походження, про виїзди на Поділля та Пшебраже. Після програми до студії зателефонував старший чоловік – Тадеуш Тишецький, який ще семирічним хлопчиком вижив у Пшебражі. Його мама з двома дітьми загинула під час облоги і була похована саме на цьому цвинтарі, перед в’їздом до лісу. Так розпочалося наше знайомство.
Цього року ми знову були у Пшебражі, з наміром провести консервацію всіх металевих елементів, зокрема, огорожі. Нічліг та харчування забезпечили нам, як завжди, харцери з Костюхнівки, з якими у нас склалися дуже приязні стосунки. У зв’язку із тим, що поїздка була виключно нашою ініціативою, частину коштів, зокрема, на пальне, ми збирали серед знайомих. Усі вони, крім грошей, давали також книги або одяг.
Розуміючи, що наша поїздка співпадає із 70-ю річницею Волинської трагедії, я мав певні побоювання, чи не з’являться у нас неприємності під час перебування в Україні. Проте виявилося, що на цвинтарі ми працювали пліч-о-пліч з жителями Гайового, Озера та місцевими лісниками. Це спільне впорядкування було певною мірою наслідком поширення інформації про можливий візит президента Броніслава Коморовського у Пшебражі, що не завадило створенню дуже привітної атмосфери. Протягом перерв на відпочинок ми знайомилися, розповідали про себе. Схожість польської та української мов полегшила розмови на різні теми. Це був цікавий та надихаючий досвід: у тіні хрестів, під якими спочивають жертви бандерівців, разом з українцями ми смажились під волинським сонцем, відмахувались від хмар комарів та втікали від літньої грози. Через рік ми знову плануємо приїхати у Пшебраже, адже там лишилося ще багато роботи. Гадаю, що після цьогорічної спільної роботи, не в одному будинку, повз який ми проїжджатимемо, нас вітатимуть помахом руки. Мабуть, як завжди, нас відвідає Іван, дідусь якого походить із Вроцлава.
Ми всі походимо з Бохні та належимо до Товариства Жителів Бохні та Прихильників Бохнівської Землі. Багато років ми займаємося історичною реконструкцією, або ж так званим рицарським рухом. Нині ми втілюємо проект реконструкції загону II «Залізної» бригади Польських легіонів. Маю надію, що робота на цвинтарі у Пшебражі – це лише початок нового напрямку нашої діяльності. Існує ще так багато роботи, так багато місць, які досі не знайдені та не вшановані. Незалежно від того, як віятимуть вітри політичної кон’юнктури, ми повинні пам’ятати про тих, хто 70 років тому невинно гинув, адже ніхто не заслуговує невинної смерті, а тим більше тої жахливої смерті, якою є забуття.
Ярослав ПШИБИЛО, Бохня
