Нещодавно Україна відсвяткувала 22-гу річницю Незалежності. Після відшліфованих промов владців, парадів, концертів, салютів, тостів, країна прокинулася, трохи похмелилась від святкового сп’яніння та повернулася до звичного ритму життя та усталених ролей.

У цій світоглядній схемі влада хвалить себе та звинувачує попередників, а народ намагається звести кінці з кінцями. При цьому народ має давню традицію: зустрічатися на кухнях, за кухлем пива, чаркою горілки чи горнятком кави та жалітися на гірку долю. І, звісно, звинувачувати в цьому владу, олігархів, масонів, і – а як же – «старшого брата». Так вечорами мільйони українців смакують свої невдачі: «нам замало платять», «нас дурять і обдирають», «нас труять хімікатами і ГМО», «нас зомбують телевізори», «нас використовують».

Можливо, Ви помітили закономірність у цих наріканнях? В усіх цих популярних висловах є «хтось поганий», відповідальний за всі невдачі. А на додаток, час, витрачений на аналіз невдач, можна було б використати для покращення власного добробуту, здоров’я, особистого розвитку, врешті – для радикальних методів, якщо влада дійсно така погана. Подібно поводять себе немовлята, залежні від материнської турботи: вони можуть лише плакати та кричати, сподіваючись, що їхні потреби заспокоять. Є лише одна відмінність – для них цей метод значно ефективніший.

Чому ж ми так любимо понарікати, але не беремо життя у свої руки? Чому ходимо на нестерпну роботу, продовжуємо купувати хімічні продукти та дивитися остогидлі ТВ-шоу? Сила звички чи ця пасивність у менталітеті? Навряд: таку поведінку можна пояснити за допомогою психологічного явища, яке стало відомим під назвою «набута безпорадність».

Американський психолог Мартін Селігман, перед своїм захопленням позитивною складовою людської особистості, займався дослідженням механізмів розвитку депресії. Найважливіші експерименти він проводив зі своїм колегою Стівеном Мейєром у 60-х роках на собаках. Піддослідних тварин вчені час від часу били струмом. Собаки з експериментальної групи жодним чином не могли вплинути на удари та їх інтенсивність. Через певний час вони переставали рухатись та реагувати на зовнішні подразники. Такий стан тривав навіть після припинення дії струму. Його можна було б назвати апатичним, байдужим, приреченим. Тварини часто помирали, відмовляючись приймати їжу. Найстрашнішим було те, що навіть тоді, коли тварин переселяли у клітки, з яких можна було б легко втекти, переступивши бар’єр, вони продовжували нерухомо лежати. Навіть, коли експериментатори перекладали собак до виходу, тварини не реагували. Лише незначна частина собак після неконтрольованих ударів струмом продовжувала шукати вихід та тікали із клітки, щойно з’являлася така нагода.

Учені зробили висновок: серія неконтрольованих негативних подій (хвороб, втрат, невдач) у більшості випадків приводить до втрати відчуття контролю та надії, до депресії, апатії, повної відмови від активності. Такий стан називають синдромом набутої безпорадності. У менш вираженій формі синдром набутої безпорадності можна помітити у безпідставних внутрішніх переконаннях на кшталт «у мене все одно нічого не вийде», «мій голос нічого не означає», «вони все одно зроблять по-своєму», «без грошей і зв’язків не проб’єшся», «треба зціпити зуби і терпіти». Безліч подібних висловів глибоко закоренилися у свідомості пересічного українця. Тому цей пересічний українець нарікає на нестерпну роботу, але не відважується її покинути, жартує про свій «пивний мозоль», але не поспішає зайнятися спортом, жаліється на владу, та не йде на вибори.

Можна сказати, що українці теж брали участь у експерименті, подібному до того, що провів Селігман. У нашій національній пам’яті, у нашому архетипі, закріпленому викладом історії у школах, безліч невдач: Україна зображується як поневолена країна, що потерпає від свавілля жорстоких сусідів та сподівається на рятунок від невеликої групки козаків, опришків, стрільців, упівців. А багатьох із тих, хто міг би стати таким рятівником, ми втратили у період червоного терору. Крім того, безпорадністю можна заразитися від оточення – не повітряно-крапельним шляхом, а через закріплення негативних переконань та моделей поведінки. У суспільстві з мазохістичною впертістю культивується образ «мученика». Дітям, батьки яких мають синдром набутої безпорадності, буде складно взяти життя у власні руки.

Однак, навіть це не означає, що в нас немає шансів позбутися набутої безпорадності: в експерименті Селігмана частина тварин продовжувала шукати вихід навіть після тривалої дії струму. У подібних дослідах за участю людей близько 30% учасників не піддавалися та лишалися активними. Це означає, що є стратегії та переконання, несумісні з набутою безпорадністю. Саме вони відрізняють успішних людей від їхніх безпорадних сусідів. Достатньо їх наслідувати: вірити в себе, повторювати позитивні переконання, кусати себе за язик або просто відтискатися, коли виникає бажання понарікати і... братися до роботи попри все.

Олена СЕМЕНЮК