Рід волинських шляхтичів Фелінських славетний багатьма постатями. Найвідоміші серед них – письменник Алойзій Фелінський, громадська діячка Ева Фелінська та її син, святий Католицької Церкви Зигмунд-Щенсни, архієпископ варшавський. Цьогоріч минає 125 років із дня його смерті.
17 вересня Католицька Церква в Україні відзначає літургійний спомин Святого Зигмунда-Щенсного Фелінського. Сина волинської землі блаженним проголосив у 2002 р. Папа Йоан Павло ІІ, а до лику святих зарахував у 2009 р. Папа Бенедикт XVI. Ким він був і за які заслуги удостоївся винесення на вівтар?
Зигмунд-Щенсни прийшов на світ 1 листопада 1822 р. у Воютині поблизу Луцька в сім’ї Герарда Фелінського та Еви Вендорфф. Хлопець отримав хорошу освіту: після закінчення школи в Клевані навчався у гімназіях у Луцьку та Кременці. Величезний вплив на виховання шістьох дітей, зокрема Зигмунда, справила їхня мати Ева, адже батько помер у 1833 р. від туберкульозу. А вже через п’ять років Еву Фелінську за участь у польському визвольному русі заслали в Сибір. Майно конфіскували, а дітей, яких держава фактично осиротила, розібрали родичі. Зигмундом став опікуватися далекий родич Зенон Бєліна-Бжозовський, маршалок подільської шляхти. Завдяки його підтримці юнак, який був математично обдарованим, закінчив із відзнакою фізико-математичний факультет Московського університету, потім навчався в Сорбонні й Коллеж де Франс. Варто згадати, що у Франції Фелінський познайомився і потоваришував із Юліушем Словацьким. Саме Зигмунд перебував біля поета на його смертному одрі.
Відчувши в серці потребу служити Богові й людям, Зигмунд-Щенсни в 1851 р. вступив до Житомирської семінарії, згодом продовжив навчання в Санкт-Петербурзькій духовній академії. 8 вересня 1855 р. Фелінського рукоположили у священницький сан. Церковна кар’єра здібного панотця складалася вдало, і вже в 1862 р. Папа Пій ІХ призначив Зигмунда-Щенсного Фелінського архієпископом варшавським.
Влада Російської імперії, яка успішно «приручила» Православну Церкву, плекала намір приборкати й Католицьку Церкву. Проте виявилося, що новопризначений єпископ вірно виконує пастирські обов’язки й відстоює права Церкви. В 1863 р., коли розпочалося Січневе повстання, архієпископ Фелінський написав до царя листа, в якому виступив проти кривавих репресій і став на захист Церкви та народу. Олександр ІІ запропонував владиці «добровільно» відректися від архідієцезії взамін виїзду за кордон і чималої пожиттєвої пенсії, а коли той відмовив, заслав непокірного єпископа в Ярославль із забороною покидати місце заслання. Там Зигмунд-Щенсни Фелінський провів 20 років, звільнили його лише завдяки старанням Апостольського Престолу. Останні роки життя владика провів у Дзвинячці (сучасна Тернопільська область), оскільки йому було заборонено навіть ступати на територію своєї архідієцезії. Помер і був похований у Кракові, згодом останки Фелінського перепоховали у Дзвинячці. До Варшави єпископ «повернувся» у свій кафедральний собор у 1920 р., вже після того, як Польща відновила незалежність.
Але не тільки вірністю й незламністю відзначалося життя владики. Він ніколи не забував про тих, кого йому доручив Христос, – про найбідніших. Ще в Санкт-Петербурзі він створив притулок для сиріт і старців, а також заснував Згромадження сестер-францисканок сім’ї Марії, які покликані опікуватися убогими й нужденними. Це згромадження діє й досі. У засланні, попри власні нестатки, опікувався каторжанами, у Дзвинячці створив школу для дітей із бідних сімей. Усе, що мав, роздавав, і коли помер, то виявилося, що у владики не було навіть коштів на поховання. Один із єпископів сказав на похороні: «Він залишив по собі королівський спадок: одну рясу і бревіарій».
У пастирському посланні з нагоди канонізації архієпископа Зигмунда-Щенсного Фелінського польський єпископат написав: «Святий Зигмунд-Щенсни Фелінський стає сьогодні перед нами як покровитель у важкі часи. Він умів залишатися вільним від людських пересудів і прив’язаності до справ, у людському розумінні навіть найважливіших, якщо треба було б їх захищати ціною будь-якого компромісу із совістю. За потреби він картав сильних світу цього, незважаючи на наслідки. Результатом цього була дорога через страждання. Смиренне приймання цієї дороги було для нього актом найвищої любові. Як сам він навчав, «це охоче приймання будь-яких випробувань, якими, може бути, угодно Богові нас випробовувати, є найлюбішим приношенням, яке творіння може воздати своєму Творцеві».
Анатолій ОЛІХ
