24 лютого розпочалася нічим неспровокована повна збройна агресія росії проти України. Ми знали, що обмежена війна на сході України триває з 2014 р., московський диктатор путін непередбачуваний, а його пропаганді та запевненням не можна довіряти. Попри це, мало хто очікував чогось подібного.

Повномасштабна війна в Європі в XXI ст.? Це не вкладається в голову. Перше відчуття – шок. Хвилювання, страх за друзів та учнів, які лишилися в Україні. Гарячі від дзвінків і повідомлень телефони, години, проведені на оновлюванні стрічки новин в інтернеті. Адаптація до нової реальності, в якій, усупереч нашим бажанням, ми змушені жити.

Лише через деякий час приходить рефлексія. Так, це вже третій місяць війни. Тому я це й пишу. Дрібка роздумів.

Спонтанна, викликана відгуком серця, допомога українським родинам, які тікають від війни до Польщі. Допомагали, як могли, але мало хто залишився осторонь страшної людської трагедії. Наростання страху та люті в міру виявлення масштабів російських злочинів проти мирного населення на окупованих територіях України. Й запитання: чи ті вбивці, ґвалтівники та злодії справді були колись звичайними людьми? Напевно, ні. Те, що їх нарекли «орками», чудово демонструє природу того, що вони роблять: бездумно руйнують, грабують й убивають. Жодних гальм.

Захоплення героїчними українцями, і військовими, і цивільними, які, як ніколи, об’єдналися (зверніть увагу, як мало викритих зрадників – не на це розраховував путін!) і відстоюють кожне село, місто, річку, завод і дорогу своєї країни! Вони не тільки стримують рашистів, але й досягають великих успіхів!

Дякую всьому керівництву Центру розвитку польської освіти за кордоном (ORPEG), а особливо Маріушу Вихудзькому за своєчасну та якісно проведену інформаційну кампанію щодо рекомендації евакуації польських вчителів з України. Завдяки цьому ми змогли спокійно та вчасно покинути місця, які невдовзі стали ареною воєнних дій. Особливо ми це оцінили, коли з недовірою спостерігали за чергами на кілька і навіть кілька десятків кілометрів на польських кордонах, у яких стояли люди, що вирішили рятувалися від пекла війни.

Газета «Волинський монітор», у редакції якої я маю честь працювати, продовжує роботу. Після перших проблем і виходу двох подвійних номерів усе нормалізувалося і зараз видання знову виходить що два тижні, і в електронній, і в паперовій версіях, присвячуючи значну частину матеріалів війні. Діє також сайт газети, віднедавна графічно та функціонально оновлений.

У зв’язку з пандемією COVID-19 уроки в суботньо-недільних школах, які діють у Луцьку при Товаристві польської культури імені Еви Фелінської на Волині та Товаристві польської культури імені Тадеуша Костюшка, ще до початку війни проходили у змішаній формі. Менші діти навчалися стаціонарно, старші, як правило, відвідували уроки онлайн. Тому з організацією дистанційного навчання особливих проблем не було.

Звісно, протягом певного часу після 24 лютого на наших уроках було значно менше учнів, ніж зазвичай. Це пов’язано з багатьма причинами. Деякі діти виїхали в села до родичів, де не завжди мали доступ до швидкісного інтернету. Деякі, часто разом із сім’ями, евакуювалися до Польщі та інших європейських країн. Однак заняття проходили регулярно, хоча й часто переривалися повітряними тривогами.

Минав час, діти почали адаптовуватися. Вони приєднувалися до занять і з Луцька, і з околиць, а також зі Львова, Білостока, Любліна, Кракова, Вроцлава, Познані, Варшави та навіть із Парижа! Зараз їх кількість не набагато менша, ніж до початку війни. Я вважаю, що для цих учнів, як і їхніх батьків, звичайні уроки – це острівець нормальності в божевіллі війни навколо них.

Наскільки я знаю, аналогічно уроки проходять у всьому Луцькому консульському окрузі: в Ковелі, Тернополі, Кременці, Рівному, Дубні та Здолбунові. В деяких школах заняття проводять не лише вчителі з ORPEG, а й місцеві українські педагоги.

Пьотр Ковалік,
учитель, скерований до Луцька організацією ORPEG
Фото: Дошка у суботньо-недільній школі ТПК ім. Еви Фелінської  в Луцьку.