Павел Лозінський – відомий у Польщі режисер, сценарист і продюсер документальних фільмів. В інтерв’ю для інтернет-радіо «357» на запитання: «Хто ти?» відповів: «Людина в дорозі».

Перша картина «Місце народження», знята ним у 1992 р., розповідає про Генрика Грінберга, який приїжджає в рідні краї, щоб дізнатися, як насправді померли його батько і брат під час Другої світової війни. Він говорить про важкий моральний вибір у той жахливий період та почуття провини за погані вчинки. Лозінський сказав: «Я не хотів їх звинувачувати, а лише показати, перед яким страшним вибором вони стояли».

У фільмі «Моя замальовка з натури в селі Лезьно-Мале» (2002 р.) режисер, який їздить з обліковцями і своєю знімальною групою, показує образ польського села, де господарство не розвивається, люди живуть бідно, але радіють прекрасній природі.

У «Вигнанцях» він розповідає про людей, яких після Другої світової війни примусово переселили з Поділля на «понімецькі» землі. Для них батьківщина залишилася там, на сході. Там усе було краще: краєвиди красивіші, люди доброзичливіші, а вони здоровіші й молодші. Тепер вони змирилися, що все це назавжди втратили. На них не чекає нічого хорошого, крім смерті й визволення від важкого, струдженого життя на не своїй землі.

Наступні картини режисер робив уже без знімальної групи. В «Такій історії» він описує своїх сусідів. Пан Вєсьо був охоронцем, він самотній і живе бідно. В нього – песик і подруга, яку він називає Жабцею. Не відмовляється від чарчини. Його знайомий – довоєнний перукар Здзісьо. Обоє мріють сходити на рибалку і по гриби. Однак коли Вєсьо вибирається до лікарні, перукар відходить у кращий світ. Фільм – сумна рефлексія над минущістю, втратою ілюзій та життям, яке по-різному розпоряджається людськими долями і завжди хистке.

У стрічці «Пані з України» режисер розповідає про свою хатню робітницю, яку він сам найняв. Жінка приїхала, аби заробити на краще життя. Залишила чоловіка, бо той зраджував. Має дочку і внучку, яким хоче допомогти. Вона мріє про будиночок із садом і благополуччя.

Фільм «Хімія» – про людей, хворих на рак. Він вимальовує узагальнений портрет важкохворих людей. Деякі з них одужують і повертаються до нормального життя, до своїх близьких, інші приречені на швидку смерть, але ще мріють про те, щоби побути трохи з дітьми і внуками, сповільнити час і спогади. Стрічка розповідає про різний підхід людей до тяжкої хвороби, скороминущості та смерті.

У 2015 р. Лозінський зняв дві картини про свої відносини з батьком: «Батько і син» та «Батько і син в мандрівці». У першому фільмі вони їдуть на місце народження тата, для якого це сентиментальна подорож, син же більше прагне розібратися в їхніх взаємовідносинах і важких переживаннях. У другому під час подорожі режисер згадує матір, яка трагічно загинула, та обмінюється з татом поглядами на їхні складні відносини як батька і сина. Ця стрічка показує, скільки болю і ран можуть завдати одне одному найближчі люди.

Скріншот із фільму «Батько і син», 2013 р. Справа – Павел Лозінський, зліва – його батько Марцель

У фільмі «Ти навіть не знаєш, як сильно я тебе люблю» режисер показує складні відносини матері й дочки, яким намагається допомогти психотерапевт. Ми бачимо тільки їхні обличчя. Це розповідь про потребу примирення двох людей, які люблять одне одного, але не можуть порозумітися.

Під час епідемії COVID-19 Лозінський зняв стрічку, що складається з розмов із людьми, з якими він говорив із балкона. Потім вона розрослася до картини, в якій люди відповідають режисерові на запитання про сенс життя. Митець назвав її «Балконний фільм». Він знімав цю роботу понад два роки, зустрів сотні людей, розмовляв про речі і банальні, і складні. Режисер зізнався: «Я вирішив зупинитися і почекати, доки світ сам до мене прийде. Я стояв на балконі з камерою два роки і ловив кожного, хто проходив повз. Із цих зустрічей вийшов фільм, який розповідає про людей те, що вони самі захотіли про себе розказати, і про режисера, якому були цікаві ці люди. Мене здивувало, наскільки мало я знаю людей. Майже ніхто не є тим, ким виглядає. Люди несуть у собі загадки і таємниці. Їх нелегко розкласти по поличках. Життя вигадати неможливо».

Скріншот із «Балконного фільму», 2021 р. Кілька з численних героїв стрічки, зняті з балкону автора

Єдиний його художній фільм «Клітка» – це розповідь про старого чоловіка і хлопця, яких доля звела тоді, коли вони почувалися самотніми і всіма покинутими.

Павел Лозінський говорить, що у зніманні художнього кіно його приваблюють спілкування з людьми, пошуки кожною людиною правди про себе та навколишній світ, інтимність і справи, про які не говорять або про які говорити дуже важко. Його цікавлять звичайний світ, звичайні люди і справи, які відбуваються з кожним із нас та з яких формуються наше коротке життя і його сенс.

Вєслав Пісарський,
учитель польської мови, скерований до Ковеля організацією ORPEG