Її назва говорить про квіти, які цвіли на схилах Монте-Кассіно. Ще кілька років тому права на цю відому польську пісню належали урядові Баварії. Як Польщі вдалося їх повернути? У 78-му річницю битви під Монте-Кассіно портал dlapolonii.pl нагадує розповідь Вальдемара Доманського.
Пісня «Червоні маки на Монте-Кассіно» була написана між 12 і 18 травня 1944 р. біля підніжжя монастиря на Монте-Кассіно. Це сталося за день до остаточної перемоги і здобуття гори. Пісню створювали з надією, що вона знадобиться під час святкування тріумфу. Першим її виконавцем був Гвідон Боруцький, якому акомпанував ансамбль пісні і танцю «Реф-Рена». Твір виконували для солдатів 120-го Полку подільських уланів Другого корпусу Польських збройних сил, які, власне, й узяли Монте-Кассіно. Як заявив головнокомандувач, генерал Казімеж Соснковський, «під досвідченим командуванням генерала Андерса Другий корпус у переможній битві за Монте-Кассіно написав найпрекраснішу сторінку нашої армії в цій війні».
Як народжувалася ця пісня? Перші строфи були створені під час квартирування акторського колективу Театру польського солдата при Другому корпусі Польських збройних сил в Італії в містечку Кампобассо поблизу Монте-Кассіно. Автор слів Фелікс Конарський написав їх у ніч з 17 на 18 травня 1944 р. і пішов із цим текстом до свого друга, автора музики Альфреда-Льонгіна Шютца, польського єврея. Мелодія, яку той написав, здавалася складною. Були побоювання, що через це її не сприймуть, але сталося інакше. «Червоні маки на Монте-Кассіно» назавжди увійшли в пантеон польських національних пісень. Її назва говорить про квіти, які цвіли на схилах Монте-Кассіно, коли йшли бої, і могли надихнути авторів своїм кольором, схожим на кров, пролиту на полі битви. Для поляків це свята пісня – бувало й так, що коли хтось намагався під неї танцювати, міг отримати по обличчю.
Про те, що авторські права на цей твір належать баварському відповіднику польської кампанії ZAIKS (Спілка авторів і сценічних композиторів), я дізнався, коли вів на краківському Центральному ринку «Уроки співу» – імпрезу, під час якої виконують найважливіші польські пісні задля патріотичного виховання публіки. В інтернеті я знайшов інформацію про гданського юриста Богуслава Вєчорека, який спеціалізується на авторському праві, й описав цей випадок. Ми зустрілися і дійшли висновку, що візьмемося за повернення цих прав.
Чому ми платили Німеччині тантьєми за виконання «Червоних маків…»? Бо автор музики Альфред-Льонгін Шютц помер бездітним на території Баварії і за місцевими законами весь його доробок і майно включно з правами на мелодію перейшли у власність Баварії. Ми різними способами намагалися звернути на це увагу польської влади. Я написав до Міністерства культури листа, в якому повідомив про цю проблемну ситуацію, проте відповіді не отримав. Як директор Бібліотеки польської пісні, за підтримки Богуслава Вєчорека, я надіслав листа також до уряду Баварії. Ми описали в ньому цю музичну колізію і попросили передати права. Про справу довідалася журналістка «Deutsche Welle» і якогось дня зателефонувала до мене. В результаті в німецькій газеті вийшла велика стаття на цю тему, а вслід за нею з’явилися перші сигнали з боку держчиновників. Через кілька тижнів я отримав листа від уряду Баварії, в якому була заявлена готовність передати права Польщі. Велику допомогу в цій справі надала редакція «Deutsche Welle», яка в особистих розмовах із баварськими урядовцями наголошувала на емоційному значенні пісні для поляків і підкреслювала, що вона фактично виконує функцію другого гімну Польщі. Уряд Баварії, який уже багато років має з нами добрі відносини, прийняв інформацію із зацікавленістю і зрозумів символічне значення жесту передачі «Червоних маків…» Звісно, я мав надію, що ці права передадуть Бібліотеці польської пісні, але цього не сталося. До мене зателефонували представники влади, щоби повідомити, що тепер вони будуть цим займатися, а я не повинен давати інтерв’ю і не можу про це нічого розповідати. А це був плід моєї дворічної праці. Історія якось дійшла до журналістських кіл, які дорікнули чиновникам, що вони приписують собі чужий успіх.
Сумна в цьому всьому є тільки історія Альфреда-Льонгіна Шютца, який десятиріччями не отримував тантьємів за свою творчість від Польщі. Коли композитор помер у 1996 р., його дружина не мала за що його поховати, він був тільки номером на кладовищі, а гроші на нагробок зібрала мюнхенська Полонія.
***
Текст написано для проєкту «Dla Polonii», який фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Вальдемар Доманський,
культурний і громадський діяч, журналіст, засновник і директор Бібліотеки польської пісні
Джерело: dlapolonii.pl