Сто років тому, 17 вересня 1924 р., було створено Корпус охорони прикордоння (КОП). Протягом п’ятнадцяти років, до початку агресії СРСР проти Польщі в 1939 р., корпус охороняв східний польський кордон.

Відродження Польщі в 1918 р. не означало встановлення постійних кордонів, адже за них довелося боротися ще кілька років. На сході ситуація була особливо складною через план Радянської Росії поширити революцію на всю Європу, що призвело до польсько-більшовицької війни.

Вигляд і довжину східного польського кордону (понад 1 400 км) визначав мирний договір, підписаний 18 березня 1921 р. у Ризі. Проте, цей документ не став запорукою спокою для мешканців східного прикордоння. Радянські спецслужби перекидали на польську територію озброєні диверсійні загони, агентів і терористів. Кордон мав лазівки і був нестабільним, а це заохочувало діяльність контрабандистів і бандитів. Захист прикордонників був недостатній і необхідна була допомога військових. Про ці реалії польсько-радянського прикордоння 1920-х р. писав Сергіуш Пясецький у своєму романі «Коханець Великої Ведмедиці» («Kochanek Wielkiej Niedźwiedzicy»). В основу роману покладено біографічні сюжети.

КОП створили на підставі наказу міністра військових справ, генерала Владислава Сікорського. Нове формування з понад 27 тис. солдатів очолив генерал Генрик Одровонж-Мінкевич. Наприкінці 1924 р. до складу КОП входило 11 піхотних батальйонів і така ж кількість ескадронів кавалерії. Солдати дислокувалися на лінії з півночі на південь у Вільнюсі, Гродні, Новогрудку, Сарнах і Чорткові. У перший період функціонування КОП влада Другої Речі Посполитої виділила понад 27,5 млн злотих на будівництво сторожових веж і обладнання корпусу всім необхідним.

ДОТ у районі польської лінії укріплень «Бердуха» на Поліссі

Одним із солдатів КОП був мій дідусь по маминій лінії – Станіслав Слонецький, який був родом із Куяв, із села Собічеви біля Ходча. Він потрапив до 14-го піхотного полку КОП, який дислокувався у Влоцлавку. В березні 1933 р. їхню роту перевели до Першого баону (батальйону) КОП «Будслав» під командуванням підполковника Юліана Чубрита. Батальйон розташувався в однойменній місцевості Будслав у Віленському повіті, відомій своїм культом Діви Марії (теперішня триторія Білорусі). Дідусеві було 23 роки, він мав гімназійну освіту, бездоганну репутацію, гарний почерк і був призначений капралом і писарем батальйону. Дідусь походив із центральної Польщі, а таким надавали пріоритет, адже це гарантувало відсутність родинних чи дружніх зв’язків «копіста» – як називали солдатів КОП, із населенням, що проживало поблизу кордону. Перед цим Станіслав Слонецький закінчив унтер-офіцерську школу у Вілейці. Він пішов у відставку (який збіг дат!) саме 17 вересня 1934 р.

КОП виконував не лише військову функцію. Він допомагав людям у повсякденному житті, наприклад, будував дороги і мости, телефонні лінії та лінії електропередач, ремонтував будинки і храми. В кризових ситуаціях, під час повеней чи пожеж, завжди можна було розраховувати на підтримку копівців. Крім того, солдати створювали на Кресах кооперативи і магазини, забезпечували найбідніше населення продуктами харчування, а військові лікарі та ветеринари не відмовляли місцевим жителям у допомозі. І солдати, і цивільні полюбляли культурні заходи ─ самостійно підготовлені театральні вистави або спортивні змагання.

Мій дідусь згадував змагання з легкої атлетики і кінного спорту на першість полку «Вілейка», в яких він брав участь у липні 1934 р. Його товариш по батальйону, стрілець Владислав Сапєя, показав свою майстерність  аж у семи змаганнях, в шести з яких він здобув перше місце. Кавалеристи з КОП «Будслав» також виявилися кращими в кінному турнірі. За це командир вручив їм бунчук.

Однак таких приємних моментів у копістів було небагато. На них, передусім, чекала важка і непередбачувана служба. Ворог діяв безжально, а бійці КОП відповідали тим самим. Лише за перший період існування корпусу було вбито понад 50 копістів. Солдатів КОП надзвичайно шанувало населення, що проживало поряд, і також всі громадяни Другої Речі Посполитої. Керівництво збройних сил укріплювало образ копістів як «справжніх захисників кордонів».

Цій меті мав служити, зокрема, журнал «Вірус». Автор надрукованого в ньому тексту з нагоди десятої річниці створення корпусу, писав: «Усі підрозділи отримали сотні вітальних листів і побажань з усіх куточків Польщі, а особливо від колишніх копістів і жителів Кресів».

ДОТ у районі польської лінії укріплень «Кам’яне» на Поліссі

Незважаючи на підписаний 25 липня 1932 р. трирічний пакт про ненапад між Польщею та СРСР, який був продовжений до 1945 р., КОП зберігав пильність і постійно реорганізовувався. Наприклад, у 1937 р. було змінено систему охорони з кордонної на патрульно-розвідувальну. Копісти залишалися в бойовій готовності з березня 1939 р., але протягом наступних кількох місяців багатьох із них перевели до війська та оперативних груп на випадок війни з Німеччиною.

17 вересня, коли СРСР порушив пакт про ненапад і атакував Польщу, КОП став до бою, а разом із ним – поліціянти, школярі та іншими цивільні. Надзвичайно важливе завдання мав батальйон КОП «Борщів». На підпорядкованій йому території була розташована штаб-квартира головнокомандувача, маршала Едварда Ридз-Смігли, а також урядові інституції. Бійці батальйону знищили два радянські танки, але не змогли організувати ефективну оборону. Невдовзі головнокомандувач і представники уряду перетнули румунський кордон.

Поразка в оборонній війні 1939 р. ознаменувала кінець існування КОП. Тоді загинуло кілька сотень копістів і ще більше потрапило в полон. Понад півтисячі з них, включаючи першого командира формування генерала Одровонжа-Мінкевича, були розстріляні в Катині.

Мій дідусь, копіст Станіслав Слонецький пережив війну й помер у 1987 р. До наших днів ц сімейному архіві зберігаються три фотографії з часів його служби в батальйоні «Будслав»: вид на площу перед костелом, заповнену людьми в день храмового свята 2 липня 1933 р., будівля розташованої неподалік вартівні КОП «Вілейка» та ідилічний знімок із подорожі на пагорб під назвою Турек із підписом «Будслав, 23 травня 1934 р.»

Кароліна Превенцька,
журналістка, публіцистка і письменниця, авторка книг-інтерв’ю та біографій, зокрема, з Богданом Лазукою і Станіславою Целінською.

Джерело: dlapolonii.pl

Фото: Олександр Радіца

На головному фото: ДОТ у районі польської лінії укріплень «Тинне село»