У своїх комедіях він висміював тих, хто до згоди не горнеться, а вважає себе пупом світу. За постановою Сейму РП 2023-й у Польщі оголосили Роком Олександра Фредра – найвидатнішого польського комедіографа, а також солдата наполеонівських кампаній.

Фредро народився у збіднілій шляхетській сім’ї в 1793 р., у південно-східному закутку теперішньої Польщі – на перемишльській землі, у «з давніх-давен родинному маєтку сім’ї Фредро», як написав сам згодом. Освіту і шляхетський глянець йому надавали «гувернери» найнижчого рангу, адже тільки таких могла собі дозволити зубожіла шляхта: «Пан Плахетко нічого не робив, то і я нічого не робив. Полював та їздив верхи». Тож нічого дивного, що вже у 16 років Олександр із батьківського дозволу завербувався до війська Варшавського князівства під командуванням князя Юзефа Понятовського.

У 1812 р. він як солдат наполеонівської армії вирушив на Москву. А вже взимку того ж самого року, під час великого відступу французької армії, ледь не поринув у глибини крижаної Березини, коли його кінь послизнувся на нашвидкуруч зведеному мосту. Фредро пробрався до Дрездена і незабаром став офіцером-кур’єром у самого Наполеона. Тут не раз перебував на волосок від смерті, а це тому, що часто бував в оточенні Наполеона, на штаб якого були націлені всі гармати.

Закоханий віршоплет

Свій роман із літературою Фредро почав ще в армії з дотепних віршованок. Одна з них описувала колотнечу, яку затіяв однополчанин поета, коли Олександр помилково забрав його нижню білизну. Товариш по службі вичитує свого денщика: «Франциску! Де мої кальсони?» Увесь полк знав цей віршик напам’ять і помирав від сміху. Молодий офіцер також пописував нецензурну поезію, яку навіть тепер при дамах читати не варто. Хоча, наприклад, актор Даніель Ольбрихський у 80-х рр. читав її у студії радіо «Вільна Європа».

Нудьгуючи у провінції, колишній військовий почав писати фарси, хоч і без особливої фантазії. Тому траплялося, що сам автор, засоромлений, знімав їх із показу одразу після єдиної вистави. І, мабуть, відмовився би писати для театру, якби абсолютно несподівано його комедія «Пан Гельдхаб» (1821 р.) не сподобалася у Варшаві.

У цей час у нього із силою блискавки вдарила любов до дев’ятнадцятилітньої Зофії, уродженої графині Яблоновської. На жаль, мати віддала Зофію за казково багато дивакуватого Станіслава Скарбека. Про нього красномовно говорить той факт, що зі Львова до Відня він подорожував каретою, обладнаною ложем, а коли добирався до місця призначення, то ще ішов до готелю, аби виспатися досита. Закохані зустрічалися потайки аж до 1827 р., коли шлюб Зофії з графом Скарбеком був офіційно анульований. Врешті-решт восени 1828 р. Зофія і Олександр побралися і поселилися в маєтку в Беньковій Вишні (нині село Вишня на Львівщині). Саме там народився їхній перший син Ян-Олександр. Попри все одруження Фредрів у вищих світських сферах вважалося скандальним.

Шляхта – кров від крові

Усі «апатії» та «чорні меланхолії», які дошкуляли йому все життя, драматург розв’язував у своїх комедіях гумористичним чином. Кількарічні страждання нещасливо закоханого він відтворив у комедії «Дами і гусари» (1825 р.). Тут сюжет, у якому кожен герой на сцені грає когось іншого, ніж він є, розвивається в темпі галопу. В тому ж темпі працював і сам автор.

Поразка Листопадового повстання (1830 р.), трагедія, яку Фредро глибоко пережив, парадоксально проявилася у найчудовіших комедіях, які вийшли з-під його пера. Саме тоді постали «Пан Йовіальський», «Дівочі обітниці» і «Доживоття». А 17 лютого 1834 р. стало однією з найважливіших дат польської літератури, адже цього дня у Львові відбулася прем’єра «Помсти» графа Олександра Фредра. Тут незабутні постаті двох мешканців одного й того ж замку, Чесник і Реєнт, є уособленням усього, що в польській шляхті було водночас сміховинне і похмуре. Щоправда, дійство закінчується весіллям та укладенням угоди (вимушеної!), але це не перекреслює факту, що змальована тут шляхта просто потопає у вирі облуди, лицемірства, відсутності моральних принципів, а особливо – захланності.

У пазурах меланхолії

І саме тоді, коли Фредро був на вершині успіху, він замовк як драматург на цілих двадцять років. Він зважився на цей крок після шквалу нападів на його спектаклі, які звинуватили у паплюженні шляхти, «найкращих синів нашої батьківщини», і це в часи, коли ця вітчизна «стогнала в неволі». Ну думку критиків, це мало характер національної зради. Навіть звання почесного громадянина Львова (1839 р.) Фредро отримав не як автор надзвичайно популярних спектаклів, а за діяльність у рамках Кредитного товариства. У відповідь на ці напади Фредро занурився у «меланхолію», яку тепер ми б назвали глибокою депресією.

Із часом Фредро повернувся до написання комедій, але лише для домашнього вжитку. Він не пропонував цих текстів театрам: «Але пишу нині тільки у шухляду, бо похвальбам не вірю, а пізно на пораду». У цих пізніх комедіях Фредро виливає сум за минущим світом, а передусім нарікає на нові часи, яких не розуміє і не може прийняти. У «Пані Гельдхабі» він із гіркотою змальовує галицького шляхтича Амвросія Єнялкевича, котрий у нові часи почувається як риба у воді. Він здатний провернути будь-яку складну справу, втілити в життя кожен задум, оминути всяку перепону. Це людина, позбавлена принципів, слизька, для якої мають значення лише кар’єра та гроші.

Із шаблею при боці

Тим часом сам Фредро під кінець життя звернувся до влади по дозвіл на носіння карабелі – шляхетської шаблі, на знак своєї прив’язаності до звичаїв колишньої Речі Посполитої. Помер він, виснажений хворобами, у віці 83 років, 15 липня 1876 р. Похоронна процесія відбулася вулицями Львова, але тіло поховали у його парафіяльному костелі в Рудках у сімейному склепі. Кончина письменника була настільки екстраординарною подією, що було зроблено кілька знімків труни – і це в часи, коли фотографування було виразом виняткової пошани.

Склеп у костелі в Рудках за радянських часів сильно постраждав, тож у 1990 р., через 114 років після першого, відбулося повторне поховання автора «Помсти». Останки поклали у дубову труну, яку помістили в саркофазі з піщаника. Родину Фредрів представляла правнучка письменника.

Вєслав Кот,

доктор гуманітарних наук за спеціалізацією «Сучасна література», професор Варшавського університету соціальних і гуманітарних наук, кінокритик і публіцист, автор понад 30 книг, зокрема виданої нещодавно «Любовні маневри. Найвідоміші романи польського кіно»

Джерело: dlapolonii.pl

Проєкт «Для полонії» фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2023 р.» Публікація відображає лише погляди автора та не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.