В Україні існує серйозний суспільний запит на польську тематику. Це вже не дискусії у вузьких колах професійних істориків, а зацікавлення широких кіл громадськості.

Війна, яка на території України триває з 2014 р., в лютому 2022 р. змінилася. Іншим стало теж її сприйняття – і на Заході, і всередині самої України. Хоч агресор не полишає спроб пускати туман в очі, продовжуючи розповідати про «захист прав населення народних республік» і «боротьбу з фашизмом», тільки заангажована сторона не може не бачити фальшивості та нікчемності російського наративу. І наскільки західна тактика непровокування, стримування й обережності понині блокує чи гальмує багато рішень, які для України є дійсно питаннями життя і смерті, настільки більш адекватне й рішуче ставлення до ситуації демонструють європейські держави, які на власній шкірі пізнали гніт радянської тиранії: країни Балтії як колишні республіки СРСР і країни, що входили до так званого соціалістичного блоку. Логіка і гіркий досвід підказують їм, що у випадку поразки України наступними жертвами російської агресії будуть вони, а Збройні сили України зараз захищають також їх незалежність та життя. Саме ці країни першими надали і продовжують надавати українському народові допомогу, без якої подальша боротьба з таким потужним ворогом була би неможливою.

Найбільшу частку в допомозі Україні має Польща. Вона безпрецедентна. 

До цього варто додати зібрані звичайними поляками вантажі медикаментів, продуктів, одягу, засобів гігієни, останнім часом генераторів, ліхтариків, будівельних матеріалів тощо, які продовжують надходити в Україну.

На Волині, де я мешкаю, для більшості громадян ще до 24 лютого минулого року Польща була насамперед країною, де можна заробити на життя. Для молоді – можливістю здобути якісну європейську освіту, для мандрівників – хабом, звідки за притомні гроші можна полетіти в іншу точку світу, для підприємців – місцем, де за привабливими цінами можна купити якісні товари і продукти. І якщо у сфері утилітарного ситуацію можна окреслити як нейтральну, то на ниві історичної пам’яті вона набагато складніша. І на міждержавному, і на міжлюдському рівнях. Проте в обох цих аспектах сусідських відносин відбулися зрушення.

Навесні 2022 р. у період Великодніх свят у низці населених пунктів Волинської, Рівненської, Тернопільської областей місцеві жителі прибирали польські цвинтарі. Щороку цим займалися переважно польські волонтерські організації, але через війну вони не змогли приїхати, тому українці вирішили самотужки навести лад на могилах, на знак вдячності Польщі за допомогу. Наше видання «Волинський монітор» опублікувало низку матеріалів про цю ініціативу.

Як учасник таких акцій можу підтвердити, що це дійсно була ініціатива саме звичайних жителів українських сіл і міст. Інколи органи місцевого самоврядування допомагали, наприклад, технікою, але найчастіше всі роботи проводилися руками й коштом звичайних українців. Оскільки за такими кладовищами на щодень  ніхто не доглядає, роботи там багато. Часто прибирання тривало кілька днів. Потім на прибраних могилах запалювали лампадки, а жителі деяких сіл зверталися до Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської з проханням дати їм польські прапори, щоби вивісити їх на цвинтарях.

Протягом останніх місяців в Україні триває процес дерусифікації топонімів. У Луцьку, наприклад, одна з вулиць носитиме ім’я польського письменника Юзефа Лободовського, який певний час проживав у нашому місті, а в іншому мікрорайоні один зі скверів отримав ім’я генерала Владислава Андерса. Імена видатних поляків усе частіше з’являються на картах інших українських міст. Ця ініціатива теж є виявом вдячності польському народові та польській державі.

На популярному YouTube-каналі «Історія без міфів», який дивляться сотні тисяч глядачів, з’являється все більше фільмів, присвячених Польщі та полякам. Це не тільки розповіді про спільні сторінки історії (козаччина, події часів Другої світової війни) чи про спільні історичні постаті (як-то художник Вільгельм Котарбінський, поляк, який жив і творив у Києві). Це ще й фільми вже на суто польські теми: наприклад, «Польща 1981: військова хунта проти «Солідарності» чи нещодавній «Січневе повстання: як Польща боролася проти російської імперії». До речі, в цьому циклі з’явився фільм під назвою «Річ Посполита: руйнуємо російсько-імперські наративи». В ньому, відповідно до назви, українська історикиня Наталя Старченко руйнує стереотипи, які залишилися українській історії у спадок від російсько-радянської історіографії і які досі чудово себе почувають навіть у шкільних підручниках та академічній літературі. Стрічка має підзаголовок «Наша держава», у ній Річ Посполита показана не черговим загарбником і гнобителем, а державою, яку в спільноті з поляками, литовцями, білорусами, євреями, іншими народами разом творили й українці.

Теми історикам на цьому каналі задають глядачі, тобто можна зробити висновок, що в Україні існує серйозний суспільний запит на польську тематику. Це вже не дискусії у вузьких колах професійних істориків, а зацікавлення широких кіл громадськості. Почастішали теж питання на кшталт: «А що ви порадили би почитати з польської літератури, подивитися з польських фільмів, послухати з польської музики?» Охочих вивчити польську мову теж стало більше.

За прикладом теж не треба далеко ходити. Товариство польської культури на Волині імені Еви Фелінської від моменту свого заснування, тобто близько 30 років, добивається дозволу встановити пам’ятний хрест на колишньому луцькому міському католицькому кладовищі, де радянська влада побудувала меморіал «Вічна слава». Проте місцева влада не поспішає надати дозвіл на вшанування пам’яті кільканадцяти тисяч лучан-поляків, похованих на цьому цвинтарі.

Ще одним маркером реальних змін у взаєморозумінні між українцями та поляками може стати 80-та річниця Волинської різні, яку ми будемо вшановувати цього року.

Чи ці зрушення тимчасові, чи все ж фундаментальні, покаже час.

Анатолій Оліх

Текст спочатку було опубліковано в рамках проєкту www.DlaPolonii.pl