Родинні історії: Спогади мами
Статті

Олександр Карашевський із Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі ділиться спогадами своєї покійної матері Стефанії, в дівоцтві Купчак, про життя у Франції та на Тернопільщині, а також про трагедію жителів Тернополя під час боїв за місто 1944 р.

«Мама народилася у Франції»

Спогади Стефанії Карашевської ми планували записати у 2021 р., але, на жаль, не встигли – тоді вона захворіла і згодом померла. Тож про неї нам розповів її син Олександр Карашевський.

«Моя мама Стефанія Карашевська походила з польсько-української родини. Дідусь Стефан Купчак народився в 1908 р. Він був українцем. До шлюбу проживав у селі Старий Збараж (сьогодні в Тернопільському районі Тернопільської області, – авт.). Бабуся Анна Іванівна Яржецька народилася в 1901 р. у Доброводах (сьогодні в Тернопільському районі, – авт.). Вона була полькою.

Дідусь і бабуся познайомилися в 1929 р. у Збаражі, куди приїхали до костелу на свято. Якось бабця закрутила голову дідусеві (усміхається, – авт.). Згодом вони одружилися. Одного разу поїхали у справах до Тернополя. В цей час там набирали людей на роботу до Франції. Дідусь Стефан був дипломованим городником, тому вирішив разом із дружиною попрацювати в іншій країні. Таким чином мої дідусь і бабуся наприкінці 1920-х рр. поїхали до Франції, де проживали поблизу Ліона», – каже Олександр Ярославович.

Про життя своєї родини у Франції в міжвоєнний період він говорить так: «Дідусь працював городником у французької сім’ї Фав’є. Він доглядав за полями, відповідав за врожаї. Бабуся опікувалася домом. Їм було добре у Франції. В дідуся була досить висока зарплата. Він завжди казав, що там були дуже виховані люди. Одного разу він поїхав велосипедом до Ліона й купив собі пальто, але дорогою додому загубив його. Коли почав шукати, то повернувся і помітив, що хтось акуратно склав пальто та поклав біля мосту, щоб його помітили… В родині розмовляли польською мовою і ходили в костел. Дідусь був освіченою людиною й володів, окрім української та польської, французькою та німецькою мовами. Натомість бабуся була неграмотною й дідусь навчав її французької.

У 1931 р. у Франції народилася моя мама Стефанія. Господарі, в яких працював мій дідусь, стали її хрещеними батьками. У середині 1930-х рр. наша сім’я вирішила повернутися на Тернопільщину. До 1939 р. дідусь листувався з родиною Фав’є. Вони надсилали привітання й подарунки для мами. З початком війни контакти між ними припинилися».

«У середині 1930-х рр. наша сім’я повернулася на Тернопільщину й оселилася в селі Байківці (сьогодні в Тернопільському районі, – авт.). Тут дідусь Стефан влаштувався на роботу городником до польського господаря Фрідберга. Бабуся займалася домом. Вони оселилися в спеціальних кімнатах для працівників. Поруч із ними ще проживала родина коваля, з дітьми якого мама гралася й ходила до школи. Фрідберг влаштовував для дітей своєрідні оздоровчі табори, де вони гралися, харчувалися і розвивалися. У Байківцях у 1939 р. мама закінчила перший клас польської школи. Дідусь Стефан переживав, що його не брали до Війська Польського, оскільки він був низького зросту. Наприкінці 1930-х рр. дідусь купив землю в Тернополі, планував збудувати дім, але відмовився від цієї ідеї через початок Другої світової війни», – зазначає Олександр Ярославович.

Стефан і Анна Купчаки з дочкою Стефанією в Тернополі. 1938 р.

«У Загребеллі всі ховалися в підвалах»

«Після приходу радянської влади в 1939 р. маєток пана Фрідберга пограбували й дідусь лишився без роботи. Самого господаря тримали під арештом. Згодом відпустили й він поселився в Тернополі. Фрідберг був хорошою людиною. Усі допомагали йому і його дружині чим могли. Далі наша родина переїхала до Шляхтинців (сьогодні в Тернопільському районі, – авт.), де дідусь влаштувався в колгосп. Дідусь із бабусею проживали в будинку людей, яких вивезли на заслання до Сибіру», – продовжує Олександр Карашевський.

Співрозмовник згадує про ситуацію, яка трапилася з його мамою після приходу до Шляхтинців німецької влади: «В селі мама гралася з польською дівчинкою Данусею. Одного разу до її родини приїхала німецька сім’я із сином. Цей хлопчик лякав сусідських дітей і бив їх. В одній конюшні він узяв батіг і почав бити маму. Вона швидко вихопила батіг і відповіла цьому хлопцю кількома ударами. Згодом, коли дорослі почули плач німецького хлопчика, мама злякалася й побігла на болота, де сховалася від усіх. Ситуація була напруженою. Німці зібрали всіх жителів села й наказали шукати мою маму. Згодом її знайшли. Після цього німці арештували мого дідуся та багатьох інших чоловіків. Їх тримали в якомусь приміщенні. Сільським головою Шляхтинців у той час був Дергак. Він поїхав до Тернополя і якось залагодив цю справу. Усіх чоловіків, зокрема дідуся, відпустили. Потім мама раділа, що батьки на неї не кричали. Лише одна жінка дорікнула нашій родині за цю ситуацію, яка могла перерости в справжню трагедію».

«Узимку 1944 р. німці почали відступати зі Шляхтинців. Біля нашого будинку було багато німецької військової техніки, тож дідусь вирішив перевезти сім’ю до Тернополя. Тут вони поселилися в будинку Генрика Лехмана. Він був освіченою людиною. Мав дружину-польку, проте німці чомусь вирішили, що його дружина й діти – євреї, через це Лехман був змушений утікати. Із ним також пішли мій дідусь із бабусею та мамою. В цей час радянські війська підступали до Тернополя, тому німці тримали оборону. Натомість місцеві мешканці намагалися врятуватися від артилерійських вибухів.

Спочатку Лехман зі своєю родиною і сім’єю моїх дідуся й бабусі пішли до залізничного моста. Згодом перейшли до костелу, де від вибухів ховалося багато людей. Разом із ними перебував ксьондз. Усі молилися. Мама розповідала, що неподалік неї впав снаряд. Тоді Лехман вирішив, що варто піти на Загребелля (колишнє село, а сьогодні один із районів на околиці Тернополя, – авт.), де в нього були знайомі. Тут вони були три дні, а далі пішли до ще однієї старшої знайомої. Це все були польські родини.

Під час потужних вибухів на Загребеллі всі ховалися в підвалах. Коли вибухи припинялися, то дідусь із Лехманом виходили з підвалів і намагалися приготувати їжу для людей. Під час однієї такої вилазки дідусь Стефан отримав поранення в ногу. Також мама пригадувала, як разом із Лехманом пішла по воду й ледь не загинула від снаряду. Далі були страшні кілька тижнів очікувань у підвалі, де перебували також маленькі діти. Мама згадувала про якогось Войтуся, якому був заледве один рік. Діти все розуміли і не вимагали від батьків неможливого, а разом з усіма чекали на завершення бойових дій. Коли вибухи припинялися, то люди заглядали до інших підвалів, допомагали один одному. Бої за Тернопіль завершилися 15 квітня 1944 р., а на Загребеллі вибухи продовжувалися ще два тижні», – говорить Олександр Ярославович.

У Тернополі після війни

«Після завершення військових дій у Тернополі мама з батьками повернулася до міста. Ціла вулиця, на якій вони жили, була вщент розграбована. Дідуся до радянської армії вже не забирали, оскільки він був поранений. Спочатку він лікувався у Шляхтинцях, а потім у Збаражі. Кілька років у нього гнила нога, а потім із неї вилізло залізо, яке мама зберегла.

Стефанія Карашевська. Повоєнний період

У Тернополі дідусь почав будувати дім. На жаль, пізніше нам повідомили, що план будинку було складено неправильно, тож його знесли. До того ж там планували будувати дорогу. Нам натомість дали квартиру. Дідусь прожив 85 років, а бабуся – 90», – продовжує Олександр.

Стефан Купчак із дочкою Стефанією Карашевською. Приблизно 1980-ті рр.

«Моя мама Стефанія Карашевська здобула середню освіту й закінчила бухгалтерські курси. Працювала бухгалтером майже до пенсії. Її загальний трудовий стаж – 38 років. За успіхи в роботі її нагороджували дипломами і преміями.

Спочатку мама вийшла заміж за хлопця Володимира з польської родини. Проте вони прожили разом лише кілька місяців і розлучилися. На певний час мама повернулася до батьків. Згодом вона вийшла заміж за мого батька Ярослава Семеновича Карашевського. Він працював водієм і розвозив шкільне приладдя по школах. Думаю, тато також мав польське коріння, хоча в офіційних документах був записаний українцем. Мої батьки потім розлучилися. Батько вже помер. Із 1994 р. мама була членкинею Польського культурно-освітнього товариства Тернопільської області, яке нині перейменовано на Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі. Вона брала участь у різних культурних заходах. Зокрема, у 2009 р. отримала диплом від Генерального консула Республіки Польща у Львові за участь у літературному конкурсі, в якому описала трагедію людей, що пережили війну в Тернополі. У квітні 2022 р. мама померла», – говорить Олександр Карашевський.

Диплом Стефанії Карашевської за участь у літературному конкурсі. 2009 р.

«Я народився в 1961 р. Здобув середню освіту. Після цього навчався в будівничому коледжі. Я мав гарні оцінки й мені подобалося навчання. Вже багато років працюю на підприємстві «ВАТРА» в Тернополі. Певний час був фотокореспондентом і знімав передовиків. Брав участь у різних фотоконкурсах, робив фоторепортажі про дітей. Останні 15 років слідкую за станком, що обробляє залізо. За успіхи в роботі нагороджений відзнаками і преміями. Зараз я вже вийшов на пенсію, але продовжую працювати. На роботі в колективі веселіше. Поки є можливість і здоров’я, то працюю, хоча й маю проблеми із ногою. Як і мама, із середини 1990-х рр. належу до Польського центру культури і освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі. Намагаюся брати активну участь у заходах, які проводить польська спільнота міста. Долучився, зокрема, до Національного читання творів Адама Міцкевича», – завершує Олександр Ярославович.

Олександр Карашевський із дідусем Стефаном Купчаком

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Фото з родинного архіву Олександра Карашевського

Схожі публікації
Родинні історії: Розповідь про Вацлава Герку з Ковеля
Статті
У 1998 р. у Ковелі створили Товариство польської культури. Його незмінним головою до 2017 р. був Вацлав Герка – ветеран 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. У 50-х рр. він виїхав до Польщі, проте згодом повернувся до рідного міста. Родинні історії Вацлава Герки нам переповідають його син Анатолій Герка зі своєю дружиною Іриною.
30 листопада 2022
Родинні історії: «Відкриття костелу було для нас великим щастям»
Статті
Антоніна Бардига походить із Житомирщини. До Луцька приїхала понад 50 років тому. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона належала до найактивніших представників католицької спільноти міста, завдяки яким вірянам повернули костел. Однією з перших разом із сестрами записалася до створеного тоді Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
15 листопада 2022
Родинні історії: «Ми допомагали проводити перші меси у волинських костелах»
Статті
Данута Ровенська походить із Меденичів на Львівщині. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона була однією з найактивніших представників релігійної та польської громади Волинської області, завдяки яким католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, храми в Маневичах, Любешеві, Любомлі, Камені-Каширському й інших куточках Волині, а також дозволили створити Товариство польської культури.
18 жовтня 2022
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті
Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.
22 вересня 2022
Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті
89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.
22 серпня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022