Предки Вікторії Чернецької з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської – мазури, які колись оселилися на Поділлі. До Луцька моя співрозмовниця переїхала близько 20 років тому з Шаровечки на Хмельниччині, де з діда-прадіда живе її родина. Сьогодні ми пізнаємо родинні історії подільських мазурів.

Хтось доніс

«Мої дідусь і бабуся по батьковій лінії Ян і Анеля Вальчуки походять із села Шаровечка (сьогодні в Хмельницькому районі Хмельницької області, – авт.). Вони мали своє поле і жили в достатку. У 1921 р. народився мій батько Болеслав Вальчук. У нього були три сестри, Єва, Анеля і Марія, та брат Станіслав. У 1933 р. дідусь Ян помер, а на родину хтось доніс до органів безпеки. Їх звинуватили в тому, що вони куркулі, мають велике господарство й визискують працю односельчан. Насправді все, що мали, вони здобували важкою працею. Розпочалися обшуки. У бабусі забрали меблі, подушки та їжу. Вони голодували й попухли так, що не могли піднятися з ліжка. Анеля померла разом зі своєю трирічною дочкою. Марія, повертаючись із роботи, наїлася в полі гороху. Згодом також померла. Її загорнули у простирадло і поховали, бо в той час ніде було шукати труни.

Родина Бігусів із Мацьківців: зліва – бабуся Марія, справа – дідусь Ян тримає на руках дочку Броніславу. 1930-ті рр.

Брат мого тата Станіслав дуже переживав через можливий суд і подану на них скаргу. Окрім цього, він мав проблеми з легенями. В 1934 р. він помер. Його першого в селі, вже після голоду, ховали з музикою. Мій батько Болеслав і його сестра Єва пережили голод. Тато казав, що варив лушпиння з картоплі і якось вижив», – розповідає пані Вікторія.

Про життя свого батька після Голодомору вона говорить так: «Бабуся Анеля з моїм батьком лишилися жити в Шаровечці. Тітка Єва вийшла заміж у сусіднє село Мацьківці. Тато закінчив кілька класів школи. В 1940 р. його призвали на військову службу. Він мав служити два роки, але через війну був в армії шість років. Служив, зокрема, поблизу Китаю в зенітних військах. Він добре розумівся на будівництві. В 1946 р. тато повернувся з армії і сестра Єва з Мацьківців почала сватати його до родини Бігусів, у якій було четверо дівчат».

«Нас називали мазурами»

«Мої дідусь і бабуся по маминій лінії Ян і Марія Бігуси походять із сусідніх із Шаровечкою Мацьківців. Вони не були заможними селянами, але якось давали собі раду. В 1930 р. народилася моя мама Броніслава. Окрім неї, в родині були ще три дочки. Вони менше постраждали від голоду. Мамі вдалося закінчити чотири класи в школі.

Батькова сестра Єва добре відгукувалася про родину Бігусів, казала, що там дуже гарні та працьовиті дівчата. Спочатку батька сватали до старшої з дочок Галини (усміхається, – авт.), але він сказав, що йому до душі менша Броня. У 1946 р. мої батьки Болеслав Вальчук і Броніслава Бігус узяли шлюб і лишилися жити в Шаровечці», – продовжує Вікторія Чернецька.

«Я народилася в 1947 р. у Шаровечці. Окрім мене, в родині ще виховували сестру Броніславу та братів Станіслава, Болеслава й Казимира. У всіх документах офіційно ми записували себе поляками, але нас також називали мазурами. Напевно, через наше далеке коріння, що тягнеться з Мазовії. В родині ми розмовляли «мазурською мовою», що нагадувала польську, але мала певні особливості. На Хмельниччині було дуже багато мазурів», – пригадує співрозмовниця.

Мазури – польська етнографічна група, що походить із Мазовії (історична область на сході Польщі, – авт.). Ще в XVI–XVII ст. через демографічний вибух і спроби відшукати вільні території населення регіону розпочало освоєння земель на сході, зокрема теренів сучасного Поділля. Передусім на схід переселялися селяни, а також дрібна шляхта. Такими переселенцями, найімовірніше, були предки Вікторії Чернецької.

«До костелу ми ходили в село Гречани (нині мікрорайон у Хмельницькому, – авт.). Щонеділі наша родина з Шаровечки та Мацьківців гарно вбиралася й пішки вирушала до храму. Пригадую, там ще була залізнична станція. Я ніколи не боялася, що хтось донесе на нас. На Великдень нікого не пускали до костелу, але я все одно ходила, попри заборону влади. Іноді завучі зі школи стояли з фотоапаратами і фіксували тих, хто йшов на богослужіння», – зазначає співрозмовниця.

Невеличкий костел (радше капличку) в Гречанах радянська влада закрила в 1940 р., перед тим у 1938 р. зруйнувавши костел Святої Анни. У 1952 р. каплицю на прохання вірян відкрили. Пізніше її розбудували й освятили як костел.

Вікторія Чернецька навчалася в Шаровечці, у 8–11 класах відвідувала вечірню школу. Після цього пішла на курси крою і шиття та 12 років працювала в селі кравчинею. У 1965 р. вийшла заміж за Станіслава Чернецького, який також жив у Шаровечці.

Чернецьких вислали до Казахстану

«Мій чоловік походить із польської мазурської родини. Чернецькі були дуже працьовитими. В 1930-х рр. їх вислали в Кокчетавський район Казахстану, де спочатку вони жили в землянці. Вже згодом їм виділили хату і знаряддя праці. Родина працювала в колгоспі на цілині. У 1941 р. у Казахстані народився мій майбутній чоловік Станіслав. Його батько був на війні, отримав поранення в ногу й до кінця життя кульгав. Уже після війни їхній родині дозволили повернутися до Шаровечки. Тут їм повернули хату, конфісковану ще в 1930-х рр.», – говорить Вікторія Чернецька.

Вона ділиться теж спогадами про повоєнне життя її родини: «Після війни всі працювали в колгоспах. Щоправда, моя бабуся Анеля хворіла й не могла працювати. Вона 13 років пролежала, у неї були покручені руки. Коли я працювала в селі кравчинею, то постійно навідувала її і ми розмовляли про минуле. У мами було багато дітей, вона доглядала за всіма нами та працювала по господарству. Згодом мої батьки пішли на роботу до Хмельницького. Там тато працював столяром, будував різні споруди».

Родина Чернецьких: зліва стоять Станіслав і Вікторія. Кінець 1960-х рр.

«Чи не було у вашій родині розмов про те, щоб виїхати до Польщі після Другої світової війни»? – запитую. «Ні. Така можливість була, але ми навіть не розглядали цього варіанту. Більшість мазурів із наших сіл виїхали до Польщі значно пізніше, вже за часів незалежної України», – відповідає пані Вікторія.

«У 1967 р. у нас народився син Олег, а через шість років – дочка Інна. Ми жили в Шаровечці. Син займався дзюдо. Згодом його забрали в армію. Він проходив військову службу в Луцьку. Коли повернувся до села, то дуже хвалив Луцьк, казав, що йому подобається це місто. Врешті син поїхав навчатися сюди до педінституту й лишився тут жити. Через деякий час до Луцька переїхала дочка. Ми з чоловіком певний час працювали у Хмельницькому: я – на пластмасовому заводі, а чоловік – на радіозаводі. Так склалося, що мазури з навколишніх сіл працювали в Хмельницькому на цих двох заводах», – додає Вікторія Чернецька.

Батько Болеслав Вальчук. Близько 1980-х рр.

Мазури виїхали до Польщі

«У 1990-х рр. мій син вирішив профінансувати будівництво костелу в Шаровечці. Він казав, що побудує своїм людям костел, оскільки в селі лишалося багато мазурів. Син продав один магазин і виручені кошти почав вкладати в будівництво. Він фінансував, а інші люди допомагали будувати, зокрема мій чоловік», – розповідає Вікторія Чернецька.

Наприкінці 1990-х рр. Олег Чернецький звернувся до єпископа Яна Ольшанського у справі будівництва костелу в Шаровечці. Костел Матері Божої Святого Розарію зводили впродовж 1999–2004 рр.

«Син постійно запрошував нас із чоловіком переїхати до Луцька, – каже пані Вікторія. – Врешті на початку 2000-х рр. ми перебралися сюди на постійне місце проживання. На жаль, у чоловіка стався інсульт. Він сім років лежав хворий. Ми всі за ним доглядали. Мої брати і сестри лишилися жити на Хмельниччині».

«У наших хмельницьких селах більшість складали поляки-мазури, але там проживали й українці. У нас були гарні відносини. За останні 10 років багато мазурів виїхали до Польщі: хтось – на заробітки, хтось – до родичів. Лише з Шаровечки до Польщі виїхали близько 150 сімей. Сьогодні там лишилися переважно українці», – продовжує Вікторія Чернецька.

Розповідаючи про родинні традиції, вона зазначає, що мазури переважно створювали сім′ї у своїх громадах, але траплялися й мішані шлюби з українцями: «Сьогодні вже всі ми перемішалися. Мої діти іноді говорять у родині по-нашому, по-мазурськи».

«Ми католики і завжди по-особливому чекаємо на Різдво. Напередодні після обіду ми завжди починали готувати святу вечерю. Першою стравою була кутя, яку в нашій родині готували і продовжують готувати на воді та з горіхами. Колись давно до святкового столу приносили сіно, яке покривали скатертиною. Після цього на стіл ставили приготовані страви. Готували те, що любили, особливо вареники з капустою і картоплею, а також струцлі – пиріг із вишнями та яблуками. Після молитви за святковим столом починали ділитися оплатком, що символізує тіло Христове, співали колядки. Також відвідували богослужіння, після якого поверталися за святковий стіл. Сьогодні ми святкуємо Різдво і в грудні, і в січні. Ходимо у храм і завжди чекаємо за святковим столом на всю родину», – завершує Вікторія Чернецька.

Вікторія Чернецька, 2022 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук