Петро Дзягач, старший постерунковий із Рафалівки, до в’язниці НКВС потрапив у грудні 1939 р. У лютому 1941 р. «за активну боротьбу проти революційного руху» його засудили до восьми років виправно-трудових таборів.

Народився Петро Дзягач 25 червня 1889 р. в Опатові (нині Сілезьке воєводство). Його батько Марцелій Дзягач володів шістьма моргами землі. Інших відомостей про батьків Петра в архівно-слідчій справі, яка стала джерелом для написання цього нарису, немає.

Герой тексту закінчив шість класів сільської школи. З 1910 до 1913 р. він перебував на службі в царській армії, звідки демобілізувався у званні рядового.

На службу в польську поліцію вступив у 1920 р. у Лодзі. Згодом його переводили до Варшави, Стовбців, Новогрудка та Полочан. У 1925 р. отримав призначення на посаду постерункового в Сарни, де 1932 р. його підвищили у званні до старшого постерункового. 1935 р. він отримав призначення на постерунок поліції в Рафалівці.

Станом на 1939 р. Петро Дзягач мешкав у Рафалівці, що нині в Рівненській області, разом із дружиною Юзефою (46 років; тут і далі вік родичів подано станом на грудень 1939 р.) та двома меншими дітьми: Яніною (13 років) та Едуардом (11 років). Старша донька Марія (21 рік) була заміжня за Базилієм Туніцьким і жила з ним у Ковелі.

Петра Дзягача затримали 19 грудня 1939 р. Під арештом він перебував у внутрішній тюрмі в Сарнах.

На допиті, який відбувся в день арешту, поліціянт коротко розповів про свою професійну діяльність, вказавши, що мав спеціальні завдання від коменданта постерунку щодо вистежування Лукаша Бондарчука, Миколи Бабика, Сергія Федорчука, Кузьми Огородника та інших жителів села Полиці Сарненського повіту, «запідозрених у революційній діяльності».

За результатами слідчої роботи, проведеної Петром Дзягачем у 1938 р., до в’язниці потрапив Лукаш Бондарчук, спійманий за вивішування червоних прапорів. За свідченнями Дзягача, постерунок поліції в Рафалівці послуговувався даними, які надходили від п’яти інформаторів із Рафалівки, Жолудська, Полиць і Суховолі.

21 грудня 1939 р. оперуповноважений Сарненського повітового відділу НКВС М. М. Ковтун викликав Лукаша Бондарчука на допит як свідка. Він розповів, що його відносини з Петром Дзягачем були непогані. Після того як у 1938 р. старший постерунковий провів обшук у його будинку, його арештували й відправили у в’язницю до Ковеля. З приходом радянської влади Лукаша випустили з-під варти і він повернувся в Рафалівку.

На допиті 22 грудня 1939 р. Петро Дзягач визнав себе винним. До завершення слідства його перевели до внутрішньої в’язниці НКВС у Рівному, де він понад рік чекав вироку у своїй справі.

Постановою Особливої наради НКВС від 10 лютого 1941 р. «за активну боротьбу проти революційного руху» Петра Дзягача засудили до восьми років виправно-трудових таборів. Термін покарання він відбував у «Карлазі».

Лише через майже 50 років Рівненська обласна прокуратура заключенням від 21 червня 1989 р. реабілітувала Петра Дзягача.

Шукаючи інформацію про подальшу долю героя цього нарису та його родини, ми натрапили на  «Спогади Яніни Кемпінської», опубліковані в «Бюлетені бібліотечних і культурних відомостей Воєводської міської державної бібліотеки в Лодзі» (№ 20 (110), 2010 р. 6–9 с.). Авторка, донька коменданта постерунку поліції в Рафалівці Броніслава Кемпінського, згадує, як її з братом вивозили до Казахстану у квітні 1940 р. Вона розповідає, як ними, сиротами, заопікувалася пані Дзягач, яка з двома неповнолітніми дітьми перебувала в тому самому вагоні потягу. Разом вони потрапили в околиці села Кусакан Кустанайської області. Згодом радянська влада змусила пані Дзягач віддати нерідних їй дітей до сиротинця.

На сайті MyHeritage ми знайшли згадки про Петра Дзягача, його дружину та трьох дітей, які дозволяють нам стверджувати, що всім їм вдалося пережити лихоліття Другої світової війни.

 Тетяна Самсонюк

P. S.: Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» кандидатка історичних наук Тетяна Самсонюк опрацьовує за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші читачі, які володіють детальнішою інформацією про них.