Вона розпочинається злегка пожовклим листям, прохолоднішим вітром і тим неокресленим ароматом у повітрі, який безпомильно провіщає нову пору року. Осінь. Це вона – золота, з мінливою феєрією кольорів, бабиним літом, зграями метеликів на кущах мімози, садами, забарвленими червінню яблук і важким фіолетом слив, повними кошиками боровиків, така обожнювана всіма нами.

Людина всміхається осінньому сонячному дню та радіє червоним кулькам горобини, вплетеним у букети. Але осінь – це ще й хльоскання по обличчю холодного дощу, сльота, тумани над зібраними полями, павутина з краплями роси на пагонах вересу, ностальгія за чимось невизначеним і смуток, який стискає горло.

Така осінь – це моя осінь, такий тихий, майже безгучний плач, який зриває з завіс душу. Я люблю це відчуття, цю чутливість до світу, до його змін, до чогось невідворотного й водночас вабливого. Ця сусідка зими та літа завжди захоплювала поетів, художників і музикантів. Чудові поеми про неї писали Леопольд Стафф, Юліан Тувім та Кшиштоф-Каміль Бачинський. Останній у вірші «Ноктюрн» зазначив:

«Гірко пахнуть самотньою осінню
повечір’я, без Тебе померлі,
коли мрію, заплутаний в осінь,
коли серце під горлом завмерло.
Коли листя попалом жовтавим
ізслизне на сковані міцно зап’ястя,
в імлі далеко загублена радість,
в імлі далеко загублене щастя».

А видатна польська поетеса Марія Павліковська-Ясножевська в «Осені» вторила:

«В хустині ходить золото-багряній.
У люстро задивляється озерне.
Але вона – недужа. І не знає,
Що в цю хустину смерть її обверне».

Художників надихала ця самотня пора року, а її меланхолійну поетичність можна побачити, наприклад, на полотнах Юзефа Хелмонського. Пія Гурська у своїх спогадах так описала першу зустріч із митцем:

«Однієї осінньої неділі 1894 р. я поїхала з моєю вчителькою Ольгою Бернацькою на месу в Радзєцойвіце. (…) Ми ввійшли до костелу й сіли неподалік від вівтаря. Обіч нас стояв навколішки чоловік у фалдистому брунатному плащі, бородатий, уже трохи із сивиною. Він виглядав як францисканський збиральник пожертв. (…) Меса завершилася, відізвався з хорів орган і ксьондз затягнув разом із людьми: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас». І тоді стало діятися щось дивне з чоловіком у накидці. Він якось зібгався, зменшився, закрив обличчя руками і я побачила, як його борода почала дрібно здригатися. Він плакав. Ні! Це не збиральник. (…) І мене раптово осяяла впевненість: ця людина, що стоїть навколішки, чию душу розтривожила польська пісня, – це поет польськості Хелмонський».

Одним із найбільших шедеврів майстра, присвячених золотій порі року, крім «Бабиного літа», є картина «Осінь». Темне, перенасичене коричневим кольором полотно дихає тишею і спокоєм осінніх сутінків. Запах підпалених гілок і трави, худоба, що пасеться на схилі, і двоє пастушків; здається, вони на відстані витягнутої руки. Це реалістична картинка польського села, такого, яким його бачив Хелмонський. Художник не тільки спостерігав за природою, а жив нею.

Юзеф Хелмонський, «Осінь», 1897 р. Public domain

Осінь – це геніальні пісні, які стали абсолютними хітами всіх часів і народів. Безумовно, до них належить «Спогад» Юліана Тувіма, музику до якого скомпонував Марек Сарт, а все це чудесно виконав Чеслав Нємен:

«Осінь почалась мімоз імлою,
Золота, крихка – на подив».

Якщо говорити про викликані емоції та незбагненність, осінь, однозначно, є найкращою порою року.

Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG

На головному фото: Юзеф Хелмонський, «Бабине літо», 1875 р. Public domain