«Знання сторінок минулого допомагає усвідомити майбутнє, бо все повторюється і йде по колу. На жаль, ці мої думки підтверджені нашим сьогоденням», – вважає Ксенія Заставська, письменниця і сценаристка.

Ксенія Заставська – авторка майже десятка романів, поетичної збірки та сценаріїв фільмів і вистав. Саме останні принесли їй справжню славу, а показ знятого за її сценарієм художнього фільму «Щедрик» з успіхом пройшов на великих екранах за кордоном та в Україні. Наприкінці грудня вона презентувала в Луцьку свою книгу «Щедрик. Моя сповідь».

– Значна частина ваших творів, зокрема й «Щедрик», присвячені 1939–1945 рр., дуже трагічному періоду історії України. Чому ви обрали саме цей часовий відрізок?

– Коли мені було 10 років, я перейшла в четвертий клас. У розкладі з’явився новий предмет «Історія», на якому нам якось розповідали про кінець 1930-х рр. Мені запам’яталася картинка, на якій люди з квітами радісно зустрічають радянського воїна. Коли я прийшла додому й розповіла бабусі (вона переїжджала до нас на зиму в Одесу, бо мала набуту в сталінських таборах астму) про те, як Україну «звільнили від панської Польщі», вона відреагувала: «Їх ніхто не просив нас звільняти. І з квітами їх ніхто не зустрічав». Я перепитала: «А як було?» Бабуся натомість замовкла й заборонила мені про це говорити. Я запам’ятала цей епізод і потім інтерпретувала його у «Щедрику».

Заборонена тема викликала в мене як у дитини природний інтерес до цієї таємниці. Вже у старших класах, коли ми детальніше вивчали період 1930–1940-х рр., на моє запитання, як розуміти вираз «Велика Вітчизняна війна в рамках Другої світової війни», моя вчителька обурилася й не дала відповіді. З тієї пори її ставлення до мене відчутно погіршилося.

Правдивої літератури чи фільмів на цю тему в часи мого дитинства не було. Батьки воліли про це не розмовляти. Бабуся, навчена своїм гірким досвідом, теж відмовчувалася. Це все тільки підігрівало мій інтерес. В часи так званої перебудови, коли з’явилися тексти про цей період, я читала все, що виходило друком. Я була здивована, вражена, весь час малювала собі в уяві, як люди тоді жили. Зараз жалкую, що я так і не наважилася добре розпитати бабусю про ті часи. Їй, щоправда, такі питання не подобалися.

У 2010 р., коли матеріалів про період Другої світової війни було вивчено багато, я написала свій роман «Бурштинова сага». Це був мій четвертий роман і перший про цей період. Події відбуваються в Литві. Я тоді не могла навіть уявити, що буде війна і що Литва так буде нас підтримувати. У 2015 р. роман переклали литовською мовою, також він вийшов угорською та словацькою. Пізніший роман «Вето на щастя» (2011 р.) – це польсько-українська історія, яка теж присвячена тому періоду та відбувається в Острозі.

– Яка історія лежить в основі сценарію «Щедрика»? Це фільм про вашу родину?

– Це вигадана історія, але вона базується на реальних епізодах із бабусиних спогадів. Це від неї я почула, як мирно разом жили до приходу совєтської влади українці, поляки і євреї. В неї були друзі серед одних та інших. Бабуся була освіченою, вільно володіла п’ятьма мовами: українською, польською, ідишем, німецькою та російською. Образ Софії, головної героїні «Щедрика», я частково змалювала з неї.

Те, що вона когось переховувала під час війни, у сім’ї було темою табу. Я про це довгий час не знала. Лише моя двоюрідна сестра Алла, яка жила в одному селі з бабусею, розповідала, що в неї час від часу прохоплювалося: «Я навчала шити тих польок». Яких польок? Бабуся казала: «Не важливо. Забудь».

Бабуся Єпистимія померла в 1995 р. Через місяць після її смерті до села приїхали дві старші жінки з Польщі, питали про неї. Їх відвели на могилу. Ті жінки розповіли, що бабуся їх переховувала. Перед тим, як діти виходили з дому, вона мастила їхні обличчя соком кульбаби. Мабуть, від нього обличчя темніло й розпухало. На жаль, мене тоді не було, а мої рідні, з якими розмовляли ці жінки, померли, тож мені переказали тільки це.

Мені казали, що це готова основа для роману. Я натомість відповідала, що повинна знайти цих жінок, аби знати. Мрію, щоб відгукнулися вони чи їхні діти. Я не хочу, щоби вийшло так: я почну придумувати, а бабусі там, угорі, це не сподобається.

Не знаю фактично нічого: скільки років було тим польським дівчатам, яких переховували, як вони потім потрапили в Польщу. Тільки те, що бабуся вчила їх шити і мастила обличчя. Можливо, це були польські єврейки? Чи, може, польки? Від кого переховували, теж точно сказати не можу. Можу лише сказати, що ховали їх до кінця війни.

Сталінські табори у сценарії та фільмі теж узяті з бабусиного життя. В 1947 р. її заарештували і за зв’язки з УПА засудили до 20 років таборів. Потім вирок змінили на 10 років, а в 1953 р., коли помер Сталін, вона потрапила під амністію. З розповідей дідуся відомо, що він відніс у НКВД коштовності, які в них були, щоб вирок був якомога м’якшим.

Кілька років тому родичка розповіла, що чула від своєї мами, як моя бабуся попередила польську дівчину про небезпеку від УПА. Ця сама польська дівчина колись змогла з мамою моєї родички втекти під час вивезення німцями на примусові роботи.

– Розкажіть детальніше про свої волинські корені.

– Почну зі згаданої бабусі по батьковій лінії, долю якої я частково відобразила в Софії зі «Щедрика». Її звали Присяжнюк Єпистимія Андріївна, вона жила в селі Новорочиці на Рівненщині. Із сімейної легенди нам відомо, що її мама, тобто моя прабабуся, була полькою, її звали Ельжбєта. Вона вийшла заміж за мого прадіда Андрія, українця. Той був старостою в місцевій православній церкві. За сімейними переказами, прабабуся перейшла у православ’я; можливо, саме за це її позбавили спадщини, проте важко сказати точно. Прабабуся похована на польському кладовищі. Двоюрідна сестра Алла чула, що насправді прабабуся походила з іншого села, але з якого – невідомо.

Бабусі Єпистимії батьки дали гарну освіту, вона навчалася в польському пансіоні. Володіла, як я вже згадувала, п’ятьма мовами. Про те, що бабуся була у сталінських таборах, я дізналася, коли була в 10-му класі. Мама взяла з мене слово, що я нікому про це не розкажу. Як розповідала моя тітка Галина, татова сестра, коли її мама Єпистимія повернулася з таборів, вона виглядала старшою, ніж навіть коли їй було 80 років. Дочка не впізнала рідної матері. У таборах бабуся набула багато хвороб, зокрема астму. Вона вже не могла знести взимку волинський клімат, тому перебиралася на холодну пору року до Одеси. А влітку ми їхали до неї.

На жаль, я маю дуже мало даних про свою рідню по батьковій лінії. Коли звернулася в рівненський архів, то вдалося знайти тільки запис про шлюб моєї бабусі Єпистимії та діда Андрія.

– Ваші справжні ім’я та прізвище – Оксана Присяжнюк. Звідки взявся творчий псевдонім?

– Моя творчість почалася з написання дитячих пісень. Мені запропонували обрати якийсь «музичний» псевдонім, тож я взяла мамине прізвище Заставська. Моя мама займалася музикою, була солісткою в ансамблі. Ксенія – це ім’я, яке мені дали при хрещенні. Так утворився звучний сценічний псевдонім, який сподобався всім. Вважаю, що мамине польське прізвище принесло мені щастя. Хоч мої пісні не стали дуже відомими, але діти їх співали. Завдяки пісням у мене з’явилося багато друзів, серед них – співачка і композиторка Лілія Остапенко, чию дружбу і чию думку я шаную.

– Ви багато разів переписували сценарій «Щедрика», адже цього вимагає і сам процес створення фільму, і нові знайдені під час цього процесу історичні подробиці. Як це впливало на вас, чи не втомлювали постійні зміни?

– Я згадую цей час із вдячністю, адже кожен режисер, із яким я співпрацювала, вносив щось нове. Коли сценарій узяли в роботу, першим режисером став Олександр Ітигілов. Чесно зізнаюся, що коли прочитала у «Вікіпедії» перелік його робіт і здобутків, то навіть переживала, як складеться співпраця. Він виявився гарною людиною і фахівцем. Потім була співпраця з відомими українськими митцями, чудовими спеціалістами Тарасом Ткаченком та Олесею Моргунець-Ісаєнко. Звісно, мені було шкода викидати деякі лінії, епізоди, але загалом зміни, які мене просили зробити, не викликали великих внутрішніх чи міжособистісних конфліктів.

– Що сьогодні ви змінили б у своєму сценарії, якби мали таку можливість?

– Напевно, я нічого глобально не міняла б. Єдине, чого мені не вистачило, то це атмосфери Станіслава. У сценарії я приділила багато уваги описові місця дії: як виглядав будинок, кімнати, сходи… Коли я мала зустріч із мешканцями Івано-Франківська, вони теж сказали, що хотіли би побачити більше свого міста у фільмі.

А от у Луцьку одна жінка спитала: «Чи не здається вам фінал занадто казковим? Ми з чоловіком, дивлячись фільм, не очікували такого голлівудського закінчення». Я їй відповіла, що в мене був менш оптимістичний фінал: Ярослава в карцері співає «Щедрика» і його наче підхоплює в сибірському таборі її мама Софія. І нехай люди самі думають, як склалася доля героїнь, чи взагалі вона, та доля, якось склалася, чи зможе Ярослава реалізувати свій талант. Адже совєтська система поламала життя дуже багатьом. Про це я не тільки читала: мені розповідали люди, з якими розмовляла, про власні долі та долі своїх рідних.

Експерти, оцінюючи сценарій, вважали, що фінал має давати надію. Для мене ж було важливішим змусити людей задуматися, зацікавитися своєю історією. Проте як насправді краще, я не знаю.

– Чому, на вашу думку, фільм мав такий успіх? Люди хотіли відкрити для себе цей пласт українсько-польсько-єврейського співжиття чи причина в чомусь іншому?

– Думаю, що людей привабила відкрита невідома сторінка їхньої історії. Совєтська пропаганда її викривила, змінила. Багато людей її не знали, не задумувалися над нею, перебували під впливом наративу «Какая такая война? Ето освобождєніє», який я змалювала у сценарії. Я ж показала, як люди насправді жили, і це багато чого змінило у їхній свідомості. Ще одним фактором стало те, що, на жаль, історія повторилася. Люди дивляться зараз на екран через призму власних переживань. Вони розуміють, що це вже було, розуміють, що може бути, коли прийдуть росіяни.

Хоча й до повномасштабного вторгнення всі, хто читав сценарій, плакали. Це історія знищення народів. Знищення і приховування правди: і про катів, і про жертв.

– Що спонукало вас, російськомовну одеситку, писати українською?

– Мої батьки в дитинстві розмовляли українською. Тато Володимир – оскільки походить із заходу України, а мама Валентина… Родину мами звідкись переселили, вони, наскільки я зрозуміла, навмисне «загубили» документи. Історія її родини прослідковується лише з Донецька. Дідусь там важко працював, мама пам’ятає, як вони жили в якихось бараках, але в сім’ї спілкувалися виключно українською. Вже у школі мамі довелося навчатися російською мовою. Мама співала в шахтарському ансамблі в Донецьку, була солісткою. Татові судилося перейти на російську мову під час навчання у військовому училищі, куди його відправили примусово, хоч він мріяв стати лікарем. На тему «перевиховання дітей ворогів народу» теж можна написати окремий роман. Після одруження мої батьки перебралися до Одеси, де всі розмовляли російською. Тож у нас в сім’ї спілкування теж було російською.

Але коли у 2014 р. Путін заявив, що він іде звільняти російськомовних, я сказала, що більше не розмовляю російською, припиняю співпрацю з росіянами і знімаю своє ім’я з титрів у серіалі, що мав вийти. Був скандал, я втратила частину своєї фільмографії. У той період я працювала в багатьох серіалах. Я втратила досить значні кошти. Але краще втратити гроші, ніж совість.

Донька теж перейшла на українську. А зять, який виріс на Київщині, а його батьки – з Житомирщини, узагалі ніколи не розмовляв російською, він із першого дня воює.

Тобто можна сказати, що до переходу на українську і до написання «Щедрика» мене спонукали події 2014 р. А ще лист від моєї, вже колишньої, подружки. У 2014 р., одразу після Майдану, проросійські сили почали розхитувати ситуацію в Одесі. Серед їхніх лозунгів було те, що Україну придумав Ленін, що це штучно створена держава, якої ніколи не було. І таку саму фразу я почула від своєї подружки, яка вже багато років жила із сім’єю у Варшаві. В неї була гарна освіта, в 1991 р. вона голосувала за незалежність України, а в середині 1990-х рр. через економічні негаразди виїхала. Що змінило її світогляд? Потім знайшлося пояснення: в еміграції вона почувалася самотньо і знайшла втіху в церкві московського патріархату…

Тож «Щедрик» – моє спростування російського міфу, адже пісня, яка дала назву сценарію, походить ще з тих древніх часів, коли Новий рік святкували навесні. Саме тому героїнею тепер уже зимової пісні є ластівка.

До речі, росіяни вкрали фільм «Щедрик»: переклали російською й розмістили на своїх піратських сайтах.

– Як ви стали членкинею Волинського товариства польського мистецтва «Барви рубежів»?

– Коли я зрозуміла, що можна видавати книжки і що вони цікавлять читачів за кордоном, для мене було дуже важливо, щоб мої твори прочитали саме в Польщі. Я знайшла в мережі перекладачку Малгожату Болотін, польку з Луцька. Ми познайомилися, вона прочитала моє «Вето на щастя». Роман їй сподобався, вона його переклала. До речі, Малгожата багато років прожила в Одесі. Переклад поки що, в силу незалежних від нас обставин, не вдалося видати, але ми не втрачаємо надії.

У 2018 р. ми разом із Малгожатою зробили презентацію кількох моїх романів, серед них – згаданий «Вето на щастя» і «STEK. Мереживо життя», роман-щоденник депортованої польської дівчинки. В рамках промоційного туру в мене була зустріч із читачами в Луцьку, у Волинському краєзнавчому музеї. До речі, це була перша двомовна презентація моїх творів. Друга така нещодавно відбулася у Вільнюсі, коли була представлена остання моя книжка «Щедрик. Моя сповідь».

Запам’ятався на тій презентації в Луцьку гарний виступ артистів із Товариства польського мистецтва «Барви рубежів». На цій зустрічі мене урочисто прийняли в цю організацію.

Згодом Малгожата запропонувала мені написати на основі роману п’єсу для дитячої театральної студії Наталії Журавльової. П’єса «Серенада життя» була створена, колектив розпочав роботу, але спочатку COVID-19, а потім війна завадили нам її поставити. До речі, час дії п’єси – знову 1939 р. Ми все ж не втрачаємо надії, що глядачі її побачать.

– Над чим ви працюєте зараз?

– Я давно мріяла зняти «Вето на щастя» за моїм однойменним романом. Зараз ми разом із режисеркою Ольгою Золотарьовою працюємо над 8-серійним серіалом, переписуємо, дошліфовуємо сценарій. Я взагалі люблю працювати з режисерами. Вони відразу пропонують своє бачення, ти чуєш побажання й одразу їх враховуєш. Першу серію ми відпрацювали повністю, а Малгожата навіть переклала її польською мовою. Мріємо, що це буде цікаво польській стороні й нам вдасться зняти серіал спільно.

Розмовляв Анатолій Оліх