70 років тому, 1 серпня 1944 року, о 17.00, розпочалося Варшавське повстання. Це були найважливіші і, разом з тим, найтрагічніші сторінки історії Варшави. Післявоєнна історія Польщі призвела до того, що не можна було вільно говорити про повстання, а колишні повстанці, мешканці Варшави та всієї Польщі, вшановували пам’ять загиблих тільки конспіративно.

У III РП з’явився Музей Варшавського повстання (патроном будівництва був міський голова Варшави, а згодом президент Польщі Лех Качинський), а учасники повстання, котрі ще живуть, можуть відкрито розповідати про серпневі події.

Що ж насправді сталося 70 років тому? Розповідає про це «…та історія...» – документальний фільм, знятий Адамом Гзирою. Головним героєм стрічки є Станіслав Румянек на псевдо Вовк – солдат Армії Крайової у 102 роті батальйону «Боньча». Цитований на початку фільму вірш «Хто ти? Малий поляк (…)» додає глядачеві патріотичного настрою, оскільки фактично в ті часи в такій атмосфері виховувалося молоде покоління. Станіслав Румянек із великими переживаннями розповідає, як він декламував вірш перед Юзефом Пілсудським. До сьогодні пам’ятає, як маршалок узяв його на коліна і поцілував. Складається враження, що таке виховання в патріотичному дусі формувало майбутніх захисників Вітчизни, повстанців та героїв.

Коли розпочалося Варшавське повстання, Румянек мав 15 років, належав до Сірих рядів. Знав у Старому місті кожен закуток, кожні ворота і підвали. Отже, міг бути зв’язковим. «Ми не мали зброї, але могли знадобитися як зв’язкові (…). Ми супроводжували повстанські підрозділи, адже часто було так, що ті люди були з інших мікрорайонів і не дуже добре знали про таємні переходи. Так я став зв’язковим на вулиці Пивній». Найбільш ризикованим заняттям було постачання на барикади самозапальних пляшок. «Сталося так, що один із колег упав і не було можливості його врятувати. Згорів, як факел». Герой фільму кілька разів уник смерті. Під час однієї з акцій був поранений і потрапив до лікарні. Зустрів там трьох поранених друзів. Наступного дня німці напали на лікарню. «Колеги загинули, а я чудом уцілів», – розповідає Румянек.

Остання барикада у Старому місті – це барикада на вулиці Єзуїтській. Звідти вже можна було перейти тільки до каналів, щоб потрапити до Середмістя. Німці витісняли повстанців будинок за будинком, а ті відступали. Особливо трагічною була доля 103 роти. Її керівник був озброєний короткоствольним пістолетом, підрозділ мав лише трохи більше сорока гранат, приблизно три карабіни і автоматичний пістолет. Це було дуже слабке озброєння. Сталося так, що несподівано на території, де діяла рота, з’явився німецький солдат, який зорієнтувався в ситуації і підняв тривогу. Німці напали на польський повстанський підрозділ і впродовж кількох хвилин загинуло 42 особи, включно із керівником. «Так припинила своє існування 103 рота».

Після місяця боротьби підрозділ Станіслава Румянека почав відступ до каналів: «Очікуючи на чергу, щоб увійти до проходу, я довідався, що він є настільки вузьким, що необхідно знімати з плечей наплічники, щоб не застрягнути, оскільки потрібно зберегти прохідність шляху. Я був сильно завантажений, тому що мав два ящики з набоями та карабін на шиї. Неймовірні муки пережив, проте вдалося». Канали часто були низькими, дуже слизькими і заповненими пацюками.

Настала капітуляція. Повстання зазнало поразки. «7 жовтня ми вийшли на місце збору людей, на Волю (мікрорайон у Варшаві, – ред.), звідти до Західного (вокзал у Варшаві, – ред.), із Західного привезли нас до Прушкова». Наш герой вижив і, завдяки цьому, ми можемо довідатися про повстання від свідка тих подій.

Ядвіга ДЕМЧУК і Уршула ОБЕРДА

Варшавські діти, підемо в бій,
За кожен камінь Твій, Столице, проллємо кров!
Варшавські діти, підемо в бій,
Коли прозвучить наказ Твій, понесемо ворогам свій гнів!

(Фрагмент повстанської пісні)

60 відсотків варшавських повстанців мали менше 25 років

17 відсотків – це неповнолітні у віці 15-17 років
4 відсотки повстанців становили діти, котрим ще не виповнилося 15 років