31 травня минає 32-га річниця смерті Генрика Германовича – польського фотомитця світової слави, який у 1937–1943 рр. жив і творив у Кременці. Із цього приводу Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького опублікував спогади про нього, якими поділився Юрій Гаськевич.
Заочно я з паном Генриком Германовичем був знайомий із раннього дитинства. Неодноразово чув про нього від батька (художник Ігор Гаськевич, – ред.), розглядав разом із ним альбоми, що їх пан Генрик присилав батькові в подарунок із Кракова, особливо великий, чудово виданий альбом «Kraków». Згодом були й інші, зокрема «Mazowsze», де кожне фото супроводжувалося віршем чи уривком із вірша, на жаль, не пригадую зараз, якого поета.
Може, саме через те, що Германович був із дитинства заочно присутній у моєму житті, бо батько часто розповідав про нього і про їхні спільні історії, я не розпитував тата спеціально про подробиці їхнього знайомства і співпраці в ті передвоєнні роки.
Батько казав, що був у його фотоательє ретушером, тобто в ту далеку доцифрову епоху замальовував на фотографічних відбитках різного роду дефекти: світлі крапочки від пилу, що потрапив на плівку, білі лінії від подряпин тощо. Наскільки важливою і важкою була ця робота, я зрозумів, коли сам захопився фотографуванням і теж зіткнувся з необхідністю ретушування знімків.
Напевно, батько розповідав значно більше, але з тих дитячих років не все запам’яталося. Більш важливими були тоді для мене продуктові посилки, які пан Генрик і пані Емілія час від часу присилали батькові і які дуже виручали в ті вбогі напівголодні роки – кінець 50-х та початок 60-х. А десь, мабуть, на початку чи в середині 60-х рр. пан Генрик приїхав до нас у гості. Оскільки з тих пір минуло шість десятків років, я мало що пригадую, окрім самого факту приїзду і того, як ми разом гуляли кременецькими горами.
Батько вже тоді навчив мене польської мови й заохотив до читання польських книжок, тож Германович почав їх присилати для мене, зокрема відому польську класику – «Хрестоносці» Сенкевича, а також його ж «Трилогію», тобто «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський».
Проте із часом контакти між батьком і Германовичем якось почали пригасати, і хтозна чим усе закінчилося би, якби не один випадок. Десь на початку 70-х рр. я випадково зустрівся з одним поляком, який мав відзняту плівку, але не мав де її проявити, а з непроявленою плівкою через кордон не пустили б. Я мав можливість його виручити, і коли він запитав, як мені подякувати, попросив сконтактувати з паном Генриком і заохотити його написати листа батькові. Як не дивно, це спрацювало, і десь у середині 70-х рр. (здається, це був 1976-й) пан Генрик і пані Емілія приїхали до Кременця.
Генрик та Емілія Германовичі під час відвідин Кременця в 70-х рр.
Цей приїзд я вже пригадую набагато краще. За кілька років перед тим я сам почав займатися фотографією, тож від візиту подружжя Германовичів залишилося чимало знімків, а головне – я мав змогу спілкуватися з визначним майстром художньої фотографії, і він мене багато чому навчив. У тому, що стосується вибору сюжету, композиції, співвідношення світлого й темного на знімку та в багатьох інших питаннях поради пана Генрика залишилися актуальними й донині, хоч фототехніка з тих часів радикально помінялася.
Щоправда, деякі його поради нині було б важко виконати. Якось він мені сказав: «Коли вибиратимешся на фотографування, бери із собою найважчу та найгроміздкішу камеру, яку маєш, з найменшою кількістю кадрів». «А чому, пане Генрику?» – запитав я. «Бо не будеш клацати направо і наліво», – відповів Германович.
Нагадаю, що стандартна фотоплівка містила тоді 36 кадрів, а плівка до широкоформатного апарату типу «Салют» – 12. Порівняно із сотнями доступних кадрів нинішніх цифрових апаратів це більш ніж скромно. Та й вага тодішніх «Салютів» чи «Зенітів» не йде в порівняння з вагою якого-небудь сучасного «Кенона». Проте сама ідея – не клацати бездумно, а добре продумувати кожен кадр – актуальна для кожного, хто хоче знімати щось трохи серйозніше за те, що поляки називають «fotki dla ciotki».
Мушу сказати, що Германович як фотограф мав власний особливий стиль. Він дуже любив м’які фотографії, які передавали не так детальну схожість, як настрій. Для цього він застосовував різні оптичні насадки, а головне, маючи найсучаснішу для тих часів фототехніку, особисто для себе, для душі знімав німецьким апаратом Leica 1936 р. виготовлення, прокоментувавши це так: «Цю камеру невдовзі зняли з виробництва як браковану, бо її об’єктив рисував (формував зображення) дуже м’яко. А для мене це було саме те, чого я хотів…»
Юрій Гаськевич та його батько Ігор Гаськевич
До речі, дуже шкодую, що не зміг виконати єдине прохання, з яким до мене звернувся пан Генрик. Йому була потрібна справді доволі унікальна радянська фотокамера «Горизонт», яка, здається, не мала аналогів у світі й відрізнялася тим, що на стандартну фотоплівку знімала панорами, охоплюючи по горизонталі кут 120 градусів; її кадр був десь утричі довший за звичайний. Та, на жаль, СРСР був країною всезагального дефіциту, тож, попри всі мої пошуки, я так і не зміг знайти для пана Генрика цю камеру.
На жаль, після від’їзду Германовичів більше я пана Генрика не бачив. Він неодноразово присилав мені книжки, які багато дали в плані оволодіння мистецтвом фотографії, він кілька разів пробував запросити мене до Кракова, але за радянських часів поїхати за кордон було надзвичайно складно, особливо якщо людина працювала в інституті й мала якісь там форми допуску. А коли СРСР розвалився і в 1993 р. я таки потрапив до Кракова, пана Генрика вже не було, а моя поїздка виявилася надзвичайно безрадісною, бо була пов’язана з втратою роботи та засобів для існування, тобто з намаганням хоч щось заробити. Мені досі незручно й неприємно через те, що я тоді звалився на голову пані Емілії та її дочкам. Я надзвичайно вдячний за те, що вони дали мені можливість трошки заробити, а також подивитися чудове місто Краків, яке я охарактеризував би двома словами: втілена гідність.
І на завершення ще один момент, про який я просто не можу не сказати. Пані Емілія завела мене на кладовище, де похований пан Генрик, і заодно розповіла історію, пов’язану із цим похованням. Всі питання тоді вирішувала їхня старша дочка Анна. Оскільки Германович був людиною достатньо відомою, їй запропонували поховати його на так званій Алеї заслужених (Aleja Zasłużonych), призначеній для тодішньої еліти. Відповідь Анни гідна цитування: «Дякую. Я волію, щоб мій батько лежав серед порядних людей».
Звичайно, я не згадаю всього, що могло би становити інтерес. Але в будь-якому разі я радий поділитися спогадами про цю дуже цікаву, розумну й талановиту людину, яка багато чому мене навчила – і не тільки у сфері фотографування…
Генрик та Емілія Германовичі під час відвідин Кременця в 70-х рр.
Юрій Гаськевич
Фото опубліковані на сторінці Обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького
