Актори Ян Гімільсбах і Здзіслав Маклакевич у житті та кіно були неповторною парою. Вони з’явилися в потрібний час і потрібному місці. Хоч кінокритики писали, що їхні таланти режисери використали несповна, пам’ять про них залишиться назавжди в серцях поляків. Ян Гімільсбах та Здзіслав Маклакевич – чудові актори та особливий приклад дружби до гробової дошки.
Ян Гімільсбах нудьгував, якщо в кожному інтерв’ю йому доводилося розповідати ті ж самі факти зі свого життя, тож часто прикрашав історію, додавав події чи просто їх вигадував. Тому його життя може здаватися яскравішим, ніж воно було в дійсності, але можна сказати, що він жив за своїми правилами. Повторював у таких ситуаціях: «Не можна постійно п…іти одне й те саме». І в кожному інтерв’ю, а він їх дав понад 700, щось змінював. Говорив, наприклад, що народився 31 листопада і допомагав встановлювати колону Сигізмунда.
Перелік професій, якими він займався, довгий: грабар, шахтар, пекар, слюсар, кочегар на річковому флоті, каменяр, поет, прозаїк, кіносценарист і актор. Мав у своїй біографії також виправний заклад і в’язницю. Проте однозначним є те, що в усіх ситуаціях він був собою – людиною, вільною у своїх рішеннях. Таким він був і в кіно. Йому не потрібно було вживатися в роль, він просто був громадянином ПНР, робітником-пролетарем у фланелевій сорочці, пом’ятих штанях та із цигаркою в зубах.
Пригоду з мистецтвом він розпочав як поет у сталінський період у 1951 р. Потім написав три збірки оповідань: «Фотокарточка», «Колотнеча», «Сльози солтиса». Як актор він дебютував у фільмі «Рейс» режисера Марека Півовського і сценариста Януша Гловацького. За цю роль отримав нагороду «Золота маска» від читачів «Вечірнього експресу».
Усього Гімільсбах зіграв у понад 60 фільмах. Найчастіше його брали на епізодичні ролі, але коли він з’являвся на екрані, завжди вносив частину правди про часи, в які йому довелося жити. Його ролі закарбовувалися в пам’яті глядачів. Його помережене зморшками обличчя і хрипкий голос були невід’ємними атрибутами його ролей.
Трохи інший шлях пройшов Здзіслав Маклакевич. На відміну від Гімільсбаха він походив із інтелігентної сім’ї. Розпочав навчатися на актора в Кракові, а закінчив освіту в Державній вищій театральній школі у Варшаві. Був актором театрів у Варшаві, Гданську, Вроцлаві та Кракові. Однак більшу перевагу надавав кіноекрану, коли можна було імпровізувати. Йому були нецікаві репетиції та повторення тих самих реплік щовечора.
Кіно, щоправда, теж не використало повністю його таланту. Маклакевич, як і Гімісльбах, грав ролі епізодичні й колоритні. І хоч він зіграв у понад 100 стрічках, так ніколи й не отримав головної ролі, співмірної його таланту. Проте Здзіслав, як і його друг, навіть у гірших фільмах вирізнявся чудовою природною грою і запам’ятовувався глядачам, а його епізоди – шедеври акторського мистецтва.
Із часів, проведених перед камерою на спільних зйомках культового «Рейсу», Гімільсбах і Маклакевич стали друзями. І хоч вони разом знялися тільки в кількох фільмах, у моїй пам’яті та свідомості глядачів мого покоління вони завжди ведуть свої чудесні діалоги. Їхні спільні стрічки, зняті в 70-х рр., – це «Рейс», «Сім червоних троянд», «Взяті в небо», «Як це робиться».
Вони не цуралися алкоголю, пияцьких походеньок генделиками Варшави, але до кінця зберегли свою життєву й акторську свободу. Проте заплатили за неї високу ціну. Саме надмірний потяг до алкоголю вкоротив їхні життя і спільні акторські плани. Маклакевич прожив тільки 50 років, а Гімільсбах – 57. Коли в 1977 р. трагічно помер Здзіслав Маклакевич, Гімільсбах, як личило справжньому каменяреві, встановив йому гарний нагробок на цвинтарі Повонзки. Одного разу прийшов до нього додому і спитав матір: «Здзісек удома?» «Пане Янику, та ж він помер. Ви ж були на похоронах», – відповіла пані Чеслава, матір Маклакевича. «Та, бл.., знаю, але не можу до цього звикнути», – відповів Гімільсбах. Він помер у 1988 р. Похований на комунальному цвинтарі «Північний» у Варшаві. Тоді він зміг назавжди долучитися до свого друга.
Здзіслав Маклакевич, освічений інтелігент, учасник Варшавського повстання, випускник акторської школи, і Ян Гімільсбах, людина із соціального узбіччя, колишній зек, каменяр і аматор, який говорив, що цінує більше свої каменярські, ніж літературні досягнення, створили особливий акторський дует у часи пеенерівської безнадії та соціалістичної сірості. Граючи, вони водночас були собою у фільмах, за якими їх пам’ятають поляки. Вони створили власний простір свободи в Польщі, найвеселішому бараці епохи соціалізму. І хоч не можна схвалювати їхнього потягу до алкоголю, який призвів до передчасних смертей, не можна все ж сумніватися в їхньому природному акторському таланті та щирій дружбі двох душевних чоловіків із великими серцями.
Хоч вони знімалися разом усього сім років, однак у моїй пам’яті закарбувалися так, ніби грали разом в усіх фільмах і знали одне одного з дитинства аж до смерті. Одного з них я запам’ятав як короля акторів-аматорів і так званих натурщиків, хоч він і послуговувався далеко не королівською мовою, а другий залишиться в пам’яті в ролі інженера Мамоня і трагічній ролі нереалізованого митця в сьомій серії «Польських доріг», що помирає на очах дружини й есесівця, який наказав йому танцювати під музику Шумана.
Гімільсбах і Маклакевич старалися жити і грати за своїми правилами та назавжди увійшли в пантеон найкращих польських акторів і людей.
Вєслав Пісарський,
учитель польської мови, скерований до Ковеля організацією ORPEG
На головному фото: Ян Гімільсбах (зліва) і Здзіслав Маклакевич (справа). Кадр із фільму «Взяті в небо»
