Про Корнелія Дістергофа, начальника слідчого управління поліції в Луцьку, та долю його дружини й доньок, ми дізнавалися з архівної кримінальної справи та спогадів Ядвіги Домбковської з Волині.
Корнелія Дістергофа працівники НКВД заарештували 17 жовтня 1939 р. у його квартирі в Луцьку на вулиці Військовій, 7/1 (сьогодні це вулиця 8 березня). Того ж дня слідчий Балан провів перший допит.
Корнелій Дістергоф підтвердив, що в поліції він служив із 1918 р. Починав рядовим, а з 1922 до 1935 р. був комісаром слідчої поліції в Лодзі, потім у Луцьку, Вільнюсі та знову в Луцьку. Слідчу поліцію в Луцьку він очолював у 1922–1925 рр. та 1931–1934 рр. У 1934 р. пішов у відставку.
Із 1936 р. зайнявся торгівлею, володів магазином у Луцьку на вулиці Ягеллонській, яку совєти перейменували на вулицю Сталіна (нині це вулиця Лесі Українки). У магазині він продавав швейні машини, велосипеди, сепаратори, мисливські рушниці, вогнепальну нарізну зброю та спортивні товари.
При обшуку, який провели 22 жовтня, в нього вилучили два пістолети, револьвер і парабелум, дві дрібнокаліберних гвинтівки, французький карабін, порох, набої, ракетницю, триствольну рушницю, два мотоцикли, кинджали, біноклі. Також енкаведисти забрали три папки документів і понад 50 фотографій.
Корнелій Дістергоф
Дістергоф на допиті заявив: «Як комісар і начальник поліції, я особисто не мав на зв’язку агентури. Агентуру мали тільки мої підвладні». Слідчий одразу звинуватив арештованого в неправді, оскільки той мав особисто давати санкції на вербовку агентури. Дістергоф підтвердив, що дійсно давав санкції, але це було вже давно і прізвищ він не пам’ятає. На цьому допит припинили.
У стандартній анкеті арештованого зафіксовано, що Корнелій Дістергоф, син Кшиштофа (у справі записаний як Христофор), народився у 1886 р. у місті Рейовець Холмського повіту Люблінського воєводства. До складу сім’ї входила дружина Ванда (47 років), дочки Юзефа (19 років), Ірена (17 років), Зофія (15 років) і Мирослава (13 років).
Наступний допит проводили 19 жовтня. На ньому слідчий записав прізвища офіцерів поліції, з якими арештований працював у різний час в Луцьку, працівників слідчого відділу Луцького повіту, Ковельського управління поліції, окремих працівників поліції з Рівного, Кременця, Дубна, Горохова, Володимира-Волинського. Дістергоф знову заперечив зв’язки з агентурою. Останнім було запитання про антисовєтську діяльність. У протоколі записали відповідь про те, що він був «керівником Управління поліції Волинського воєводства апарату фашистської польської держави», «виконував волю буржуазії» та «боровся проти революційного руху робітничого класу і селянства, проти комуністичного руху».
У протоколі допиту 21 жовтня слідчий Балан записав зізнання Дістергофа в тому, що він нібито особисто завербував у 1938 р. чотирьох осіб для роботи на «двійку», тобто 2-й відділ Генерального штабу. Арештований співпрацював з офіцерами Інформаційного бюро «двійки» Станіславом Графом і Романовським.
Протокол допиту від 21 жовтня 1939 р.
На наступних допитах енкаведисти намагалися здобути більше інформації, проте арештований більше ні в чому не зізнавався. Які конкретно дані добували завербовані особи, Дістергоф, за його словами, не знав, оскільки з ними безпосередньо не працював і поза цим випадком більше контактів із «двійкою» не мав.
Покази свідків, заступника начальника відділу безпеки при Волинському воєводському управлінні Стефана Василевського і завгоспа поліції Волинського воєводства Міхала Санютича-Курочицького, нічого суттєвого до справи Корнелія Дістергофа не додали.
На початку січня 1940 р. Корнелію Дістергофу висунули офіційне звинувачення в тому, що він «в чині надкомісара поліції працював при Управлінні волинської воєводської поліції начальником слідчого відділу (Ужонду слєдчего), де, з огляду на специфіку своєї роботи, займався пошуком революційно налаштованих осіб і як керівник повітових слідчих відділів проводив за допомогою розгалуженої мережі агентури і провокаторів безпосередню роботу з розгрому комуністичних організацій на території Волинського воєводства».
Потім, як видно з документів, цілий рік Корнелій Дістергоф провів у Луцькій в’язниці, а в січні 1941 р. справу передали в Київ, у 1-й спеціальний відділ НКВД УССР.
Постанова про розгляд справи Дістергофа 1-м спецвідділом НКВД УССР
29 січня 1941 р. прокурор зі спеціальних справ Прокуратури УССР у Києві Рибаченко в постанові написав: «Упродовж 1918–1934 рр. звинувачений Корнелій Дістергоф перебував на службі в поліції, займаючи відповідальні посади комісара й начальника поліції в Луцьку та інших місцях. Перебуваючи з 1936 р. у відставці, Дістергоф займався торгівлею, причому, будучи пов’язаним із працівником Інформаційного бюро Люблінського військового округу Станіславом Графом, за завданням останнього вербував для Інформаційного бюро для секретної роботи жителів в околицях Луцька, в чому сам зізнався».
Справу передали на розгляд Особливої наради при НКВД СССР.
Згідно з випискою із протоколу № 35 від 29 березня 1941 р., Корнелія Дістергофа помістили у виправно-трудовий табір строком на вісім років, відраховуючи термін від 17 жовтня 1939 р.
Ув’язненого відправили відбувати покарання в Карлагу.
Заключенням прокуратури Волинської області від 2 червня 1989 р. Корнелія Дістергофа реабілітовано. Його подальша доля нам не відома.
У кримінальній справі Корнелія Дістергофа підшиті також кілька листів переписки його доньки Мирослави, жительки Львова, з Управлінням СБУ у Волинській області. Звернення датоване 20 травня 1994 р. У заяві вона пише: «Про батькову долю від арешту родина нічого не знає. Прошу повідомити, коли, де і з якої причини мій батько загинув, а також яке мав звинувачення та вирок, де відбував покарання. Прошу вислати копії документів, які дозволено законом, його фотокартки та інші реліквії, якщо вони збереглися у справі».
У відповідь пані Мирославі надіслали копію довідки про реабілітацію її батька та повідомили, що відомості про подальшу долю у справі відсутні, а документів і фото, які її цікавлять, у кримінальній справі немає.
Відповідь начальника Управління СБУ у Волинській області на заяву доньки Корнелія Дістергофа Мирослави.
Нам теж не вдалося з’ясувати долю Корнелія Дістергофа після арешту. Невідомо навіть, чи вижив він у тюрмі і чи взагалі дістався до табору.
Під час пошуків нам вдалося знайти лише дані про кар’єру Дістергофа в монографії волинського історика Олега Разиграєва «Державна поліція у Волинському воєводстві в міжвоєнний період» (Варшава, 2019 р.), де про нього багато разів говориться як про начальника слідчого управління поліції. Проте ці дані, ретельно зібрані автором із численних архівних документів, розповідають нам про Дістергофа як про функціонера поліції, але мало говорять нам як про особистість.
Цю прогалину дещо заповнюють спогади Ядвіги Домбковської (1920–2012), чиї дитинство і молодість пройшли на Волині. Вони опубліковані на сайті wolynskie.pl.
Більшість сторінок цих надзвичайно цінних спогадів розповідають переважно про події Другої світової війни. Авторка описує свої переживання, стосунки з людьми, побут – словом, це погляд на війну очима цивільної людини, яка всупереч власній волі потрапила у вир історичних подій. Спогади сповнені невеликих і водночас разючих деталей, які неминуче зникають, як тільки почати дивитися на війну не з точки зору безпосереднього учасника подій, а з позиції спостерігача. Цінність спогадів Домбковської полягає саме в насиченості їх особистими спостереженнями і неповторними деталями, які видно тільки «зсередини».
Один з епізодів, зафіксованих Домбковською, розповідає про героя нашого нарису і про долю його сім’ї. Свою розповідь авторка розпочинає з випадкової зустрічі на залізничному вокзалі в Любліні з тещею Корнелія Дістергофа в травні 1945 р. Далі наводимо без купюр уривок зі спогадів Ядвіги Домбковської.
***
Востаннє я бачилася із цією сім’єю на залізничній станції [в Луцьку], мабуть, у жовтні 1939 р., коли матір, бабуся й чотири дочки (мої подружки) виїжджали разом із Німецькою комісією до Райху. Я проводжала їх, ми дуже близько дружили, але якби не позиція їхнього батька, пана Корнелія, я би точно не хотіла підтримувати цього знайомства – адже вони, користаючись протекцією Німеччини і приймаючи її громадянство, добровільно переходили на бік ворога. Проте пан Дістергоф був сильною людиною і попри німецьке прізвище (сім’я, з якої він походив, від діда-прадіда проживала у Вільнюсі), був найщирішим патріотом, що він підтвердив своїми вчинками.
Теща, на прізвище Кляйдінст, походила з німецької сім’ї, її рідня жила в Радомі й володіла якимись закладами шкіряної промисловості. Дочок виховували в польському дусі, а оскільки був такий звичай, що дівчата успадковували віросповідання по матері, вони були протестантками. Що ж, так буває у мішаних сім’ях. Коли є мир, це нікому не заважає, але війна маніпулює особистим життям залежно від ситуації.
І ось там, на залізничній станції в Луцьку, ми вели останні розмови, звісно, польською. Німці проходжалися повз людей, які стояли з клунками, очікуючи на потяг. Кілька з них наблизилося в нашому напрямку, і тоді та теща із сичанням ненависті наказала мені йти геть додому, а дівчатам заборонила розмовляти «цією свинською польською мовою» – так дослівно вона висловилася. Ірка, не зважаючи на це, підбігла до мене й перепросила за бабусю: «Я завжди буду полькою, як і батько». Я пішла.
І ось зараз ця німка, яка шукала гітлерівських покровителів, раптом опинилися в такій ситуації: самотня, безпорадна, далеко від Райху і далеко від Луцька. Яка доля пригнала її сюди? Хвилинку я вагалася. Переважила жалість.
Я підійшла до неї і взяла за руку: «Ви мене пізнаєте? Я – Фіга (так мене прозивали), подружка ваших внучок. Чи ви пам’ятаєте, я з Луцька? Розкажіть, що зараз із дівчатами».
Вона дуже довго приглядалася до мене. Я зорієнтувалася, що страх не дозволяє їй говорити. Вона намагалася заперечити, але я не поступалася. Затинаючись і весь час відвертаючи голову, вона нарешті в кількох словах розповіла долю своєї сім’ї.
Отож, матір дівчат і самих дівчат одразу після приїзду направили на роботу на завод боєприпасів десь під Берліном. Вона залишилася вдома, тобто в одній кімнаті, виділеній властями містечка.
Згодом найстаршу з них, Юдиту (в кримінальній справи вона записана як Юзефа, – авт.), мою ровесницю, після закінчення експрес-курсів німецької мови направили в табір «Майданек» як дольметчерку, тобто перекладачку. Тож вона була свідком не однієї трагедії, брала участь у допитах в’язнів табору, над якими знущалися. Що вона відчувала? Чи в ній убили внутрішню належність до нашого народу? Юдита загинула під час операції, коли партизани намагалися відбити в’язнів, яких перевозили із замку в Любліні. Тоді вбили німецьких конвоїрів разом із перекладачкою. Таким був її кінець.
Друга, Ірка, яку я найбільше любила, після курсів стала санітаркою у військовому шпиталі. Дві інші сестри працювали з матір’ю на заводі. Вони пережили всі страшні авіанальоти. Під кінець воєнних дій, під час штурму Берліна, покинули попереднє місце проживання й почали добиратися на схід із надією, що їм вдасться потрапити до Луцька, до власного дому.
Вони не передбачили того, що могло статися. По дорозі їх упізнали польки, які працювали на тому ж заводі – і ними як німками «ближче» зайнялися російські солдати. Їх забрали на якийсь пост, зґвалтували й обстригли до останньої волосини. Потім їх передали польській військовій адміністрації. На момент, коли я зустріла бабусю, вони перебували у в’язниці. Я не знаю, наскільки вони були шкідливими для незалежності нашої Батьківщини, а наскільки були жертвами неохололих емоцій.
Я не мала чим допомогти цій старій жінці. В мене самої не було дому. Я дала їй два буханці, які отримала від Марисі. Яке велике лихо, кривду і приниження пережила ця жінка – так не по-людськи, без честі вона хотіла цілувати мені руки… за кілька буханців… Ось вона – війна та її наслідки.
Корнелій Дістергоф за свою честь заплатив смертю.
Повернуся ще до днів перед приходом Червоної Армії на Волинь у 1939 р.
Під час все сильніших бомбардувань, щоб перевести подих і кілька годин поспати, ми цілими сім’ями виходили за місто до найближчої селянської забудови (тоді нас іще не вбивали, звісно, окрім нападів на розпорошені військові підрозділи, влаштовані українськими бандами). Одну ніч ми провели із сім’єю Дістергофів у велетенській стодолі, повній соломи. Це була спокійна ніч – тільки шурхіт мишей декого будив. Нас було там десь із двадцятеро.
У певний момент іще глупої ночі скрипнули ворота стодоли і хтось ліхтариком почав світити по обличчях сплячих: «Чи є тут Дістергофи?»
Звісно, наші сусіди прокинулися, не впізнали по голосу, хто їх шукає, і обережно спитали: «А що вам треба?»
«Це ваш двоюрідний брат Кляйдінст із Радома, вийдіть надвір, розмова дуже термінова».
Ірка, одна з дочок, вийшла разом із батьками. Через якийсь час по великому секрету вона розповіла мені, що дядько з Радома прилетів якоюсь авіанеткою з територій, уже окупованих Німеччиною, прилетів по батька, щоб вивезти його за Буг, бо сюди за два дні увійде совєтська армія. З огляду на антикомуністичну роботу пана Дістергофа, його посадять у першу чергу. Їм треба вилетіти авіанеткою під захистом ночі.
Сім’я Дістергофа почала пакувати свої речі й нам також тихенько порадили негайно повертатися додому. Ірка сказала, що дядько запевнив: вже віднині німці припинять бомбардування, адже укладено порозуміння між Сталіном і Гітлером. Відбудеться домовлений поділ Польщі. Знову справа Польщі програна…
Ми добралися до своїх помешкань. І дійсно, панувала тиша, ми могли спокійно з’їсти сніданок – у нашому домі були розквартировані лікарі, мобілізовані на фронтову службу. Їх було шестеро. Неподалік від нашого дому у збудованій перед війною Кравецькій гімназії тепер містився військовий шпиталь, наповнений пораненими – жертвами останніх бомбардувань.
Звісно, ми негайно переказали їм цю таємницю. Так, це вже кінець – треба якомога швидше вирушати до своїх, на захід, або добиратися до Румунії і далі… Проте вони не могли до останньої хвилини покинути поранених. Тож вони попросили нас, щоб ми забезпечили їх старим цивільним одягом, який допоміг би їм утекти від «визволителів». На цю ціль пішли одяг татка і брата, який був на фронті, а, крім цього, ми зв’язалися з подружками з нашого харцерського загону, який брав участь у Цивільній обороні Батьківщини, і почався збір одягу.
Яким же було моє здивування, коли десь близько дев’ятої години я побачила, як через дротяну огорожу проходить на летовище пан Дістергоф разом із чотирма дочками. Вся ця групка затрималася біля наших бідних, нещасних, потовчених літаків-винищувачів, які стирчали обрубками поламаних крил. Їх було 22. Звісно, я побігла до них.
Пан Дістергоф вирізав лезом біло-червону шахівницю з одного крила. Розрізав її на чотири довгі смужки і вручив кожній із дочок зі словами: «Бережіть це всю війну. Ми ще довго не будемо мати відкрито свого біло-червоного прапора. Надходять дуже важкі часи для Польщі. Пам’ятайте, що ви – польки!»
Мурашки зворушення пробігли по спині. Вони сумні повернулися додому. Ірка, відставши від них, сказала, що батько вирішив не втікати до німців, що для нього німці, так само як і совєти, – вороги. І що він, воюючи в легіонах, ніколи не зрадив Батьківщину. Так само дружині, яка в сльозах переживала про долю його і всієї сім’ї, він пояснював, що честь не дозволяє йому, щоби він, який упродовж 19 років їв польський хліб, покинув Батьківщину у важку хвилину. Ми ніколи не припускали, що Корнелій Дістергоф – Людина й Патріот у такій мірі. Зранку, одразу після приходу совєтів, його арештували. Він пропав безслідно.
***
З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сайті Державного архіву Волинської області.
(Далі буде).
Анатолій Оліх
На головному фото: Виписка з протоколу з вироком Корнелію Дістергофу
